В юності все здавалося якось простіше. Любовні стосунки, побачення – все було інакше. Я могла зустрічатися з ким завгодно, до мене підходили знайомитися молоді симпатичні люди, а з віком все змінилося.
Я вийшла заміж не стільки з любові, скільки з безвиході. Зустрічалася з чудовим хлопцем зі своїх шістнадцяти років, а мені все хотілося, щоб він ревнував, щоб цінував більше, на руках носив, і я не соромилася фліртувати при ньому з іншими. Молода була, дурна, от і дофліртувалася – хтось із друзів наплів Віті, що я його зраджую, на побачення з усякими іншими ходжу, і він мало того, що розлучився зі мною, так уже за місяць одружився з якоюсь непримітною простачкою, яка від нього дитину чекала. Оскільки я була ображена і хотіла помститися, теж заміж вийшла. Практично за першого зустрічного, з яким в автобусі познайомилася.
Наше життя спочатку складалося непогано. Мені Ілля навіть подобався. Він залицявся і був досить гарний. Такого чоловіка не соромно було і знайомим показати, і перед Вітею покрасуватися. Тільки ось краса не вічна – з роками Ілля погладшав, з роботою почалися проблеми, дітей ми так і не змогли завести. Тулилися удвох в однокімнатній квартирці й тихенько ненавиділи одне одного.
Від подруг до мене почали доходити чутки, що Вітя з дружиною розлучається. І я раптом відчайдушно почала бажати зустрічі з ним, згадувати минулі часи, перше своє кохання… і зрозуміла, що дурепою була. Впустила такого хлопця, ще й вискочила за кого попало. Почуття до Іллі зовсім випарувалися, а що довше дивлюся на його обвислий живіт, пігментні плями на обличчі та вічну щетину, то більше хочу піти.
А раптом розлучення – це вихід? Ось піду від нього, і Вітя від своєї піде, і, може, вийде в нас якось зійтися. І життя відразу налагодиться, і все інакше буде.