Кілька місяців тому я була змушена покинути рідне місто. Можу довго розповідати про те, як важко нам це далось, але зараз хочу поділитися дечим іншим. Після виїзду з рідного міста ми почали орендувати квартиру у невеличкому місті на Заході України. Квартира мені дуже сподобалась, район затишний, сина також все влаштовувало та й люди дуже приязні.
Сусіди відразу прийшли нас вітати, запитували, чи нам не потрібна якась допомога, як біженцям, а з одною з сусідок ми дуже швидко знайшли спільну мову. У нас ще й сини однолітки, які почали разом гратися та товаришувати.
Наступного дня ми разом попили чаю зранку, наші діти гралися у сусідній кімнаті. В один момент її хтось зателефонував й вона сказала, що їх терміново викликають на роботу, мов це не надовго і вона незабаром повернеться, а мене попрохала поки подивитися за її сином. Я не стала відмовляти, діти все одно були у розпалі гри, а я не мала планів.
Але от лише її «не довго» тривало до пізнього вечора, що мій чоловік встиг повернутися зі штабку волонтерів. Телефона її у мене не було, тому ми нагодували дітей і вклали їх спати. Горе-мама повернулась аж наступного ранку, довго просила вибачення, мов не очікувала, що затримається на так довго. Я була обурена. Через тиждень це знову повторилось і я її попередила, що більше не буду сидіти з дитиною, адже у мене і свої плани є.
Проте через кілька днів вона вирішила, що тепер не буде у мене прохати, а просто залишить маленького п’ятирічного хлопчика у мене під дверима. Звісно, залишити його я там не могла й забрала до себе, але коли вона прийшла забирати його, то я суворо відповіла: «Це був останній раз, коли я цілий день доглядала твою дитину. Наступного разу я зателефоную у соціальні служби, що якась мама підкинула мені дитину!».
Після цього вона більше зі мною не вітається. Недавно помітила, що тепер вона ходить з сином у сусідній дім, мабуть, там ще одну няньку знайшла.