Мене звати Аня. Ми з чоловіком ще рік тому вирішили одружитися. Замовили зал, музику, фотографа. Хотіли, щоб наше свято було незабутнім. Ми довго готувалися до цього дня. Але події в Україні внесли свої корективи. І тоді ми вирішили, що не скасовуватимемо все, але від музики ми точно відмовилися. Фотографа та ресторан залишили, щоправда, значно скоротили кількість запрошених. З двох сторін було 70 гостей.
Я хотіла, щоб цей день запам’ятався мені на все життя. Весілля святкували в нашому місцевому ресторані. Оскільки деякі гості були не місцеві, ми замовили номери в готелі. Замовили номер і собі.
Коли все закінчилося, ми з чоловіком відправилися в номер. Всі досі згадують нашу першу шлюбну ніч та ображаються на нас. Ніхто з них не очікував, чим ми там займатимемось всю ніч. Ми були настільки втомлені, що й не звернули уваги, як не зачинили двері нашого номера. Замість відпочити, ми взялися за розпакування подарунків від рідних. А було їх чимало: дорогих та дешевих. Ясна річ, ми обговорили кожен. Якби ж ми знали, що за дверима все було чутно.
Тітку Дарину ми назвали скупою, бо вона подарувала постіль за 500 гривень. Бабу Марину обізвали нерозумною, бо та подарувала нам дитячі речі та брязкальця. В нас ще немає дітей, та й взагалі – ще не плануємо. Хочемо пожити для себе.
Так ми й заснули. А на ранок всі родичі тільки скоса поглядали на нас. Я вирішила запитати в мами, в чім річ. А вона відповіла:
– Ви б спершу вчора двері зачинили міцніше, а то ваші гидкі думки про нашу родину чули всі.
Мені стало так соромно. Після цього мій тато перестав спілкуватися з моїм чоловіком. Навіть слухати його не бажав. Хто ж знав, що так буде. Я так хотіла, щоб цей день запам’ятався всім надовго. Ну що ж, відчуваю, так і буде.