Зараз дід Микола жив з родиною онука Степана, проте до цього у його трикімнатній квартирі було майже пусто, жили вони вдвох з дружиною. Склалось так, що дітей мати не змогли, тому й дорожили та берегли один одного. І все було б добре, якби одного дня Ніна, його дружина, не пішла у магазин й не повернулась з нього. По дорозі її стало погано, жінка знепритомніла, проте ніхто не поспішав рятувати її, можливо, думали, що причина в алкоголі. Жінка пролежала на дорозі не одну хвилину, доки до неї не підійшов молодий чоловік.
Побачивши, що жінка непритомна, він відразу викликав швидку, проте виявилось пізно. Якби молодик проходив тут раніше, або хтось інший не байдужий викликав би швидку жінка могла б вижити… Дід Василь важко переживав втрату найдорожчої людини у своєму житті. Ще у лікарні він познайомився з тим небайдужим молодиком, на ім’я Степан, який почав часто заходити до старенького, розуміючи, як йому одному погано.
Згодом Степан запросив його до себе в гості, познайомив з милою дружиною та двома дітками. Дізнавшись, що молода сім’я живе в орендованій квартирі, дід прийняв швидке рішення. Він запропонував, точніше попрохав, переїхати молоду сім’ю жити до нього. І їм буде так добре і старому не так нудно буде. Степан боявся погоджуватися, мов рідні дідуся можуть не правильно це сприйняти, але Василь розповів, що родичів у нього не має, тому й переживати не має про що.
Згодом сім’я все обговорила і погодилась переїхати до старого. Так вони економили чимало грошей, натомість оплачували комунальні послуги та всі продукти у квартирі. Дідові заборонили це робити, щоб свою пенсію він витрачав виключно на свої потреби.
Дід Василь заново розцвів, коли поруч діти з’явилися. Він з ними й уроки повчить, й обід їм приготує і цікаві історії ввечері розповість, а потім вони ще й разом вечерю приготують, щоб мама втомлена з роботи могла відпочити. Дівчатка дуже швидко полюбили дідуся й сприймали його, як рідного.
Живуть вони так щасливо кілька років і здавалось, що всіх повинне все влаштовувати, проте почув Василь болісну для себе розмову Степана та його дружини, де друга зізналась: «Може вже пора нашого старого здати до будинку для літніх людей? Йому вже багато років, а як він зляже, то що ми з тобою мусимо ще за ним доглядати!». Чув дід і те, як Степан нагримав на свою дружину навіть за думку про це, але щось у ньому змінилось. Перші два дні з кімнати майже не виходив, навіть, коли його онучки стукали.
Потім почав до онучок виходити, вчив з ними уроки, готував їсти, проте на вечерю за один стіл з родиною не сідав. Як лише не перепрошував Степан перед старим, але він все стояв на своєму. Дружину так і не збиралась вибачатися, була переконана, що рано чи пізно це станеться і не має за що їм бути вдячними старому дідові.
Через рік здоров’я діда Василя погіршилось, він все менше ходив, шаркав ногами, часто хворів через що міг мати нежить та кашель. Дружину Степана це дуже дратувало, вона часто кривилась від однієї його присутності. Маленькі ж дівчатка продовжували обожнювати дідуся, були готові його слухати й день і ніч, як і він їх.
Одного разу дідусь не відкрив дівчаткам двері до кімнати, коли ті повернулися зі школи. Ввечері до кімнати зайшов Степан, бо старий не відгукувався. Тоді й знайшли його. Попрощалися з ним, організували обід, все, як має бути. Після цього їх запросив нотаріус та повідомив, що дідусь заповів все своє майно у вигляді квартири Степанові.
Наступного дня сім’я вирішила перебрати речі дідуся й під подушкою вони знайшли чотири конверти. На кожному з них було написано ім’я. Виявилось, що всі ці роки дідусь відкладав частину пенсію для того, щоб потім кожному з них залишити непогану грошову суму. У них вона у всіх була рівною, навіть у дружини, яка погрожувала йому будинком для літніх людей. Лише тоді змогла вона усвідомити свою помилку і провину перед стареньким, але просити пробачення вже не мала у кого.
Після втрати дідуся сім’я стала дружнішою, горе вони переживали разом, тому й тепер ділилися за вечерею своїми перемогами та поразками.