У нашому місті з першого ж дня viuни було дуже страшно, тому ми з чоловіком та дітьми майже завжди сиділи у метро. Але мене дещо дуже сильно мучило, тому й залишила їх і пішла на пошуки…
Розкажу вам передісторію. За тиждень до початку цього божевілля, я, як завжди обслуговувала клієнтів на масажі. І от з одним чоловіком ми дуже розговорилися, між нами зав’язався невидимий зв’язок. Після цього ми ще тричі зустрічалися і я вже планувала покидати свого чоловіка, тому що брехати й зраджувати не хотілось. Коли це все почалось, то перші три дні були думки лише про те, як вижити, а от на четвертий я зрозуміла, що не хочу так далі. Весь цей час мене гріли й змушували жити лише думки про нього.
Того дня я сказала дітям та чоловіку, що мені потрібно дещо знайти у місті. Наступного дня ми мали виїжджати з міста, тому я попросила їх, якщо я не повернусь, щоб вони не чекали на мене. Чоловіку я розповіла правду, він благав мене не йти й залишитися з дітьми, а коли все втихомириться, тоді вже «перевертати все з ніг на голову», але я не могла більше ні про що думати окрім нього, тому відправилась на пошуки.
Я знала, де він живе і, на диво, знайшла його у квартирі. Повертатися до родини я вже не могла. Наступний місяць був, як у тумані, ми просто жили один одним, жили останнім днем… З часом я почала помічати його недоліки, все частіше думати про дітей та чоловіка, я знала, що вони вже на мирній території, ми підтримували спілкування, коли був зв’язок, але тепер мені хотілось більшого.
Я зрозуміла, що цей чоловік був лише тимчасовою пристрастю, тому прийняла рішення повернутися до своєї сім’ї. Чоловік не зміг мені пробачити цього і тільки я повернулась й почала дивитися за дітьми, то відправився на фронт. Звісно, я розумію, що зраду важко пробачити, але я ж повернулась і таки зробила правильний вибір…