Мені сімдесят два роки. Я проживаю в Чернівцях. І в мене двокімнатна квартира, в якій я живу одна. З рідних у мене тільки син, і то ми з ним не спілкуємося.
Мої батьки колись були заможними людьми, вони робили все заради мого блага. Тож матеріально я була забезпеченою жінкою.
Коли мені було двадцять два роки, я познайомилася з Устимом. У свої 25 я дізналася про вагітність. Ми обоє дуже зраділи цій звістці. Пригадую, чоловік одразу накупив дитині стільки подарунків. Але після народження сина все змінилося. Чоловік виявився зовсім не готовим до появи дитини. Він покинув нас, коли хлопчику було два роки.
Я повернулася жити до батьків. Вони робили все, щоб мені було легше пережити це. Ми поїхали на відпочинок. Однак і це не виправило ситуацію. А кому потрібна розлучена жінка з дитиною?!
Потім мій батько захворів. На його лікування пішло чимало коштів. Але хвороба виявилася сильнішою – через два місяці його не стало. Мамі важко далася втрата чоловіка, тож через пів року не стало і її.
Так я залишилася сама з дитиною на руках. За все життя в мене було не багато справжніх друзів та знайомих. Мені не хотілося з ними спілкуватися. Так моє життя минало: дім, син, робота.
Згодом син виріс та виїхав за кордон, влаштувавши там своє життя. І я стала йому не потрібною. А недавно він звинуватив мене в тому, що через мене в нього немає рідного батька…
Він не телефонує й не цікавиться моїм життям. На Східній Україні в мене є чимало родичів по лінії тата. Два місяці тому я придбала собі ноутбук, діти сусідки навчили мене ним користуватися та навіть зареєстрували у Фейсбуці. Звідки не взялися мої давні родичі з Харкова. Якось вони написали мені з проханням пожити тимчасово в мене, адже знаходитися в Харкові небезпечно. Я не могла відмовити рідні в допомозі. Хоча, мушу зізнатися, досі ніхто з них про мене й не згадував, а тут об’явилися.
Я прийняла їх у себе, і ніби все нормально, от тільки від них я все частіше чую питання, кому дістанеться моя квартира. Одразу починають жалітися, в якому вони скрутному становищі. Чесно кажучи, мені вже дуже набридли ці розмови. Вже й жалію, що прийняла їх до себе. Хто їм заважає тут владнати своє життя?
Схоже, вони надіються отримати моє помешкання у спадок. А дзуськи їм!
Я вже вирішила, кому подарую своє житло. Сусідці Катерині, у неї донька за рідну мені стала. І навідує мене, здоров’ям цікавиться, як попрошу, побіжить в аптеку чи за продуктами. Тільки чую, мій син та рідня не дадуть сусідці спокійно жити.
А що б ви зробили на моєму місці?