Вчора все наше село облетіла неприємна новина. Син Василя Федоровича продає будинок. Ще й рідним стареньким батьком у придачу. Син Антон був у батьків один. Батьки все своє життя присвятили йому. Закінчивши навчання, він поїхав підкорювати столицю, там він знайшов свою майбутню дружину та залишився жити.
До батьків приїжджав раз на рік. Показати дітей та набрати повні сумки продуктів. А коли не стало мами, Антон приїхав, щоб влаштувати похорон. Все зробив по-людськи. Відтоді він став частіше приїжджати до тата. Привозив йому гостинці, допомагав по господарству.
Від смерті мами минуло сім років. Антон вирішив відкрити власний бізнес. Він взяв кредит для старту. І спочатку все було чудово. Він став справжнім бізнесменом. Допоки одного разу все не пішло на спад. Його бізнес став занепадати, тож потрібні були гроші. Тоді Антон і вирішив продати батьківську хату.
Село в нас велике, тут родюча земля та добродушні люди. Василь Федорович переписав будинок на сина ще три роки тому, тому проблем із документами не було. Але була інша проблема. Василь Федорович у жодному разі не хотів їхати жити до сина в Київ. Не стільки не хотів, як бачив неприязнь невістки, котра не хотіла, щоб свекор жив з ними в одній квартирі.
Потім Антон запропонував батькові інший варіант.
– Тату, а може ти поїдеш жити в будинок для літніх людей? Там тобі буде краще. І умови хороші, і співрозмовники. А ще матимеш догляд. Ми з дружиною обов’язково будемо до тебе час від часу приїздити.
Василь Федорович не міг стримати емоцій.
Одразу згадав свого Антона маленьким, коли він так любив маму й тата. Як чекав, коли батьки заберуть його з садочка, як разом сім’єю вони їздили на відпочинок. Яким же добрим та людяним він був. Але недарма говорять: “Старість покаже, яких дітей ти виростив”.
Куди те все зникло? Куди ж поділилися ті любов, підтримка та повага, яких вчили його батьки? Натомість залишився старий та нікому не потрібний батько…