Того дня я увесь день бігала містом у справах. Мій чоловік ще від ранку поїхав до свого брата на будову. Увечері я повернулася додому та взялась готувати вечерю. Як раптом почула дзвінок. На екрані телефона одразу висвітлилось ім’я мого колишнього чоловіка. Ми прожили удвох три роки, а потім p0зiйшлucя. В один момент обоє зрозуміли – окрім спільного житла нас більше нічого не пов’язує. У мене не було навіть найменшого бажання зберегти наші стосунки.
Згодом я чула, нібито Артем через пів року знайшов іншу жінку й у них появилася дитина. Опісля спільні знайомі сказали, що з тією жінкою їхні відносини також не склалися. Вона знайшла іншого чоловіка, а дитину залишила на Артема. У голові не вкладається, як взагалі можна народити та покинути рідну дитину.
По голосі колишнього одразу зрозуміла, що в нього щось трапилося. Він ледь говорив.
– Олю, пробач, що тебе турбую…Два тижні тому мій будинок потрапив під 0бcтpiл. Все вщент згоріло, врятувало лише те, що моя донька в той час була на заняттях. Лікарі не дають мені втішних прогнозів. Послухай мене, благаю…Розумію, для тебе це абсурд і я винен перед тобою. Але моїй колишній дружині байдуже на мене та дочку. Їй я вже телефонував. Так вона навіть слухати мене не стала. Кричала, що їй не потрібна дитина.
Може воно й на краще. Моя Софійка дуже чуйна та ніжна дівчинка, вона не заслуговує на таку матір. Добре, що вона покинула нас зараз, аніж мала зробити це, коли б донька звикла до неї.
У мене більше нікого не залишилося, ти сама знаєш. Шукати будь-кого – не вихід, я не хочу, щоб моя дочка жила в дитячому будинку.
Мого батька не стало рік тому, через три місяці після його смерті померла і мама…А тепер ще й це…На жаль, я не встиг виїхати та врятувати наші життя. Вірив, що все налагодиться, місто звільнять, і ми знову будемо щасливими. От тільки якби знав, де тебе застане біда…Прошу тебе, вдочери мою дочку. Я не знаю, чи буду жити. Ти єдина, кому я можу довірити Софійку. Подбай, будь ласка, про неї. У дівчинки немає мами… Як буде зі мною – невідомо”.
Я намагалася пояснити йому, що не готова на такий серйозний крок. А як же друзі? Невже вони не можуть допомогти. У теперішній час усиновлення дитини займає багато часу, адже потрібно отримати чималу кількість документів.
“Зроби все, що у твоїх силах, будь ласка”, – мовив він.
Я попросила дати мені час подумати та порадитись з чоловіком. О десятій повернувся мій чоловік, і я наважилася з ним поговорити. Розповіла все, як є. Якби не цей випадок, я, мабуть, так би й ніколи не дізналася, що він виріс у прийомній сім’ї. Він зізнався, що його батьки загинули в автокатастрофі, забирати хлопця було нікому, отож він потрапив у дитячий будинок, а вже звідти у прийомну сім’ю.
Ми обоє плакали, потім чоловік сказав, що готовий стати батьком для цієї дівчинки.
Наступного дня після нашої розмови Артема таки не стало…
Нам вдалося забрати Софійку до себе. Дівчинка щодня питає, де її батько. Довелось все розповісти. Але я запевнила її – ми зробимо все, щоб вона була щасливою. Надіюсь, у нас вийде стати для неї справжніми батьками.