Наше село повільно вимирає. Молоді виїжджають, бо тут не має роботи, за тим школа закрилась, бо дітей мало було, залишилися лише старенькі, яким нічого шукати більше у цьому житті. Туристів тут не буває, лише рідня до когось на свято може навідатися, тому те, що тут з’явився новий житель, дізналось й обговорювало усе село.
З автобуса разом зі мною вийшов старенький дідусь, я його раніше тут не бачила, тому вирішила, що він до когось в гості. Йшов він невпевнено з невеликою дорожньою сумкою. Думала, можливо, через viuну приїхав до когось пожити на певний час. Проте згодом одна сусідка розповіла мені, що він поселився поруч з нею, у пустому будинку. Це наскільки всіх насторожило, що вони відправили туди мене, як найрозумнішу (вони думали, що він аферист та злодій, або ще гірше – росіянин!) та Петра Івановича, який був найсильнішим чоловіком.
Дідусь відразу пішов з нами на контакт, виявилось, що він жив з онуками. 24 лютого онуки втекли з країни, а його залишили там. У місто постійно щось прилітало і йому просто пощастило, що в той день, коли розб0мбили його квартиру – він пішов на пошуки їжі. А коли зрозумів, що повертатися не має куди, то зібрав те, що мав та відправився до нас у село. Чому саме до нас? Тому, що у молодості він працював у нашій школі й жив у цьому будинку.
Односельці, почувши цю історію, всі, як один, відправилися допомагати облаштовувати дідусеві оселю. Зараз він живе у нашому селі майже пів року, зумів висадити город з допомогою сусідів, зі всіма товаришує, всім, чим може допомагає. Я не розумію, як такого милого й доброго дідуся могла покинути родина? І як обернеться язик після такого називати їх «родиною»?