Мене звуть Олександра, недавно я народила свою другу дитину. Пологи у мене буди важкими, тому ще тиждень я лежала у палаті. Коли мене туди відвезли, то там вже була ще одна породілля. Їй звали Марія та у неї буди перші пологи. Інколи мені різав слух її дивний акцент, проте я не хотіла розпитувати, чому він у неї є.
Коли ми вже більше були поруч, то вона наважилась розповісти, що це перша її вдала вагітність, адже до цього було ще три, де плід завмирав, або був викид3нь. Мені було дуже шкода їй, адже я не знаю, якби змогла таке витримати тричі… і водночас я була дуже щасливою за неї, що вона нарешті почує заповітне «мама».
До нас разом приносили дітей і коли я дивилась на те, як вона трепетно ставиться до своєї дитини, то лише ховала слізки, які самі по собі текли. Вона завжди допомагала мені, підтримувала словом і я не помітила, як ми почали товаришувати.
З її розповідей стало зрозуміла, що її родина далеко, живе вона з чоловіком, друзів мало має, проте щаслива. А єдиною їхньою з чоловіком проблемою було те, що двоє хотіли дитинку і нарешті й вона зникла.
Коли її виписували, то я познайомилась з її чоловіком. Дуже добрий та люблячий, тому у мене була ще одна причина щиро порадіти за неї. Ми обмінялися соціальними мережами й телефонами та домовилися згодом зустрітися.
Коли я залишилась у палаті одна, то медсестра розповіла мені, що Марія росіянка і переїхала сюди лише кілька років тому. Мабуть, якби я зразу знала звідки вона родом, то і словом би з нею не обмовилась, але після того, як я знаю її, як людину, у мене язик не повернеться говорити про неї погано. Після цього усвідомлення я зрозуміла, що потрібно менш упереджено ставитися, адже можна проґавити й хорошу людину.
А що ви думаєте про історію нашої читачки?