Мене звати Ліля. Мені 35 років. Я дуже довго мріла стати мамою. Цілих 8 років у нас з чоловіком Денисом не було дітей. Я проходила лікування, їздила по церквах та святих джерелах, щодня вимолювала у Бога дитину. І нарешті він нас почув. У нас народилася донечка Софійка.
Ми з Денисом були найщасливішими батьками на цілому світі. Але наше щастя тривало не довго. Коли Софійці виповнилося 3 роки, я перша запідозрила, що з дочкою щось не так. Вона була дуже бліда, погано їла, майже щовечора у неї піднімалася температура.Ми поїхали до лікарні, здали усі необхідні аналізи…
Коли лікар повідомив нам, що у нашої дочки скоріше всього рак крові-земля пішла з-під моїх ніг. Ну як у моєї любої, вимоленої у Бога дитини може бути така хвороба? Де вона завинила? Чому так? Я не розуміла, дуже злилася. Але вирішила боротися за життя дочки будь-якою ціною.
Ми почали збирати гроші на лікування по родичах, друзях та знайомих. І почалося наше довге лікування. Я кожної хвилини була поряд з дочкою. Денис в цей час працював та жив сам у нашій квартирі. Усім було важко, але я думала, що в нас є одна важлива ціль. І усім потрібно перечекати цю біду. Лікування допомогло, і в Софії настала ремісія. Лікарі дозволили нам поїхати додому.
Через мою відсутність місяцями Денис змінився. Майже не підходив гратися до дочки, зі мною ввечері після роботи майже не розмовляв. А одного ранку, перед тим, як ти на роботу сказав, що втомився, що не про таку родину мріяв, що хвора дитина це вже занадто, що мені не потрібен таких слабак, як він. Денис зібрав речі, переїхав жити до батьків, подав на розлучення, квартиру залишив нам з дочкою.
Я дала собі погорювати рівно 3 дні, більше я не мала часу. Мені потрібно було триматися заради дитини. Я працювала з дому віддалено, графік був гнучкий. Я справлялася. Влітку хотіла завезти Софію на море, але рак повернувся з новою силою. Я почала шукати шляхи пошуку грошей на лікування, звернулася до благодійного фонду, відкрила збір коштів, а також привезла місцеве телебачення до лікарні. Після того, як у новинах вийшов сюжет про Софію, нам стали допомагати багато людей. І я досі вдячна кожному з них. Нам погодилася допомогти клініка в Італії. І ми поїхали. Моя двоюрідна сестра вже 10 років там мешкає, тому я не почувалася самотньо. Вона в усьому мені допомагала. Вона працювала в приватній пекарні. Її начальник італієць Адольфо був хорошим чоловіком. За словами моєї сестри Кіри, я йому сподобалася як жінка. Він знав про хворобу моєї Соні, і це його не злякало.
Він щотижня приходив до лікарні провідати нас, приносив фрукти та смаколики для дочки, красиві іграшки.
Наполягав на тому, аби допомагати нам грошима, поки я не можу працювати. Я побачила, що цей чоловік справді мене кохає. Коли дочку після дороговартісного лікування виписали додому, я погодилася на пропозицію Адольфо стати його дружиною і хазяйкою в його пекарні. Зробила я це швидше з глибокої подяки до нього, аніж з почуття любові.
Я хвилювалася про те, як складеться наше спільне життя, адже у мене не було сильних почуттів до Адольфо. Перший час ми придивлялися одне до одного, притиралися. Тоді траплялося всяке — сперечалися, сварилися. Однак завжди мирилися і продовжували жити разом. Словом, італійські пристрасті вирували.
Ось уже 5 років ми живемо разом. І я жодного дня не пошкодувала, що вийшла заміж за цього чоловіка. Можливо, що розчарувалася у всіх, кого любила. А він одружився на мені, бідній українці з хворою дитиною на руках. Він мій коханий, друг, порадник, моя опора. З ним і падати мені не страшно…
Виходить, що в подружньому житті кохання має стояти не на першому місці. Повага, підтримка, турбота, надійність — це ті почуття, які підтримують сімейне життя. Дякую Боже, за все що маю!