– Віро, зачекай.
Дівчина обернулася на голос. Вона знала, що Іван знову чекає її біля будинку.
– Знооову ти, і не набридло тобі? Стирчиш тут вічно! – сказала Віра.
Іван несміливо простягнув їй квіти.
– Просто хотів тебе побачити.
Віра неохоче взяла квіти та важко видихнула.
– Що мені з тобою робити? Зрозумій, між нами нічого не може бути! – сердито мовила дівчина. – Я щодня повторюю тобі одне і те ж. Що ти як дитина.
– Віро, я не можу по-іншому. Можливо колись це мине.
– Це не мине, допоки ти бігатимеш за мною. Сотні разів тобі повторюю! Ти для мене ніхто!
– Не злися, мила, тобі це не личить. Солодких снів, – сказав Іван.
– І ніяка я тобі не мила! – крикнула Віра.
Іван одразу закохався у Віру. Вона прийшла в їхню школу, коли хлопець навчався в сьомому класі. Від тоді Віру посадили за одну парту з Іваном. Дівчині Іван також сподобався, вони всюди були разом.
А тепер, коли вони закінчили школу, Віра дуже змінилася. Вона більше не бачила Івана поруч з собою. “Ну як так може бути?” – думав Іван.
Хлопець бачив, як його Віру підвозять додому інші хлопці. Йому було боляче на це дивитись. В такі моменти він клявся собі, що більше не буде за нею бігати. Та вже наступного дня ноги самі несли його під під’їзд Віри.
Віра наперед знала, що на лавці біля під’їзду сидітиме Іван. Вона надіялась, що він побачить її з іншим та нарешті дасть спокій.
– Ви чого тут щовечора сидите? Когось чекаєте?
Іван підняв очі та побачив перед собою дівчину. Він одразу помітив її вогняне руде волосся та веснянки, які тільки прикрашали дівчину. Коли вона посміхалася, то вигадала напрочуд милою. Біля неї бігав такий же рудий, як і вона, пес.
Іванові ця дівчина здалася бешкетницею із собакою. Він посміхнувся та мовив:
– Щастя чекаю. Але його немає…
– Може ви не там шукаєте..Краще прогулятися та пошукати його? Ми он з Джеком щодня тут гуляємо. Складете нам компанію? Будемо утрьох щастя шукати.
Іван глянув на вікна квартири, де жила Віра, а потім встав та рішуче мовив:
– Знаєте, я за.
Віра була неабияк здивована. Чи не вперше вона не застала Івана на лавці. Вона сповільнила кроки, але нікого не було. Віра попрямувала до лави, де завжди сидів її Іван.
– Пусто, – подумала про себе.
Потім вона почула гавкіт собаки. Пізніше її погляд впав на дві постаті. Здалеку вона помітила Івана та якусь дівчину.
Віра не тямила себе від ревнощів. Це ж вперше Іван не зустрів її. В душі дівчини утворилася порожнеча. А та незнайомка все далі й далі вела її Івана…