– Уяви собі, мій Микола сказав, що тепер пенсія його буде і нічого нам не віддає! – розповідає Іван Васильович, мій колега по роботі – Спочатку як поштар приносив, то ми все собі забирали. А як йому 18 років стало, то довелось оформлювати ту картку і тепер він сказав, що ми ні копійки з ЙОГО грошей не отримаємо! І як жити з таким горе-сином?
З Миколою я знайомий, непоганий хлопець, але ким би він був без батьків? Народився він з великими фізичними вадами, чого тільки батьки не робили, аби поставити його на ноги, потім освіту давали. А коли хлопець сказав, що хоче програмістом стати, то батьки всі збереження витратили, аби синові комп’ютер купити. Зараз йому 18, він навчається дистанційно і навіть має інколи якісь підробітки в інтернеті.
У Василя Івановича окрім старшого сина Миколи, є ще двоє молодших дітей. Всіх трьох він тягне сам, коштів обмаль, адже дружина була змушена покинути роботу, аби займатися старшим сином, а потім два декрети та зараз вона досі дітьми опікується. Хоча й молодших лікувати не треба, але ж грошей на них потрібно не менше – одягнутися, нагодувати, канцтовари, іграшки тощо.
Мій колега та його дружина і так на всьому економлять, тому пенсія сина дуже допомагала їм. Тим паче вони й самі зізнавалися, що набагато більше грошей витратили на лікування та реабілітацію сина, ніж те, що отримували у пенсії. А зараз ці кошти почали приходити Миколі на картку і він поставив батьків перед відомом, що вони звідти нічого не отримають. От лише навіщо вони йому? Дівчини він не має, все необхідне йому купують батьки, якщо хоче чогось, то теж купують.
– Знаєш, якби ж то на тому, що він не хоче ділитися грошима все закінчилось, але ж ні – продовжує ділитися Василь Іванович – Він почав нам з дружиною дорікати, що ми сміли використовувати його гроші. Ми йому пояснюємо о, що весь цей час годували, одягали та лікували його, тому кошти все одно витрачалися на нього, але він цього і чути не хоче. Моя Оля вже й плакала, як чула такі образи від сина. Він же і зовсім не розуміє, що таке важко працювати…
Потім колега почав розмірковувати про те, що сам би син це не вигадав, тому, мабуть, хтось зі знайомих підказав.
Я цього зрозуміти не можу. Батьки скільки для нього добра зробили, на ноги поставили, а він зараз сміє бити руку тих, хто його весь цей час годував.
– Знаєш.. – почав задумано Василь Іванович – Я вже й інакше думав. Він же тепер у нас хлопець досить здоровий, міг би й окремо жити, якщо так самостійності прагне, але ж хіба ми можемо його виставити за двері? Я йому у пориві злості сказав, якщо він такий дорослий, то нехай і комунальні з нами оплачує і щось з продуктів теж купує! А ввечері дружина почала говорити, що даремно я все це наговорив. Може наш Микола і правий, це ж його гроші, хай їх і витрачає, а ми щось вигадаємо, десь зекономимо.
І дійсно, ситуацію, у якій опинився колега важко вирішити. Як би ви вчинили на його місці? Що б порадили?