Я сама виховую свого вісімнадцятирічного сина. Коли Михайлу виповнилося три роки, його біологічний батько покинув нас. Проміняв сім’ю на іншу жінку. Згодом робив спроби повернутися, але я не хотіла. Не змогла пробачити зpaдy. Виходити заміж вдруге також не хотіла, зі всім справлялася сама.
Оплачувала комунальні послуги, купляла все необхідне сину. Зате колишній навіть не згадував про існування дитини. Відтоді я зрозуміла, що в цьому житті варто надіятися тільки на себе.
Якось син прийшов до мене зі словами:
– Мамо, моя дівчина Ірина житиме з нами. Вона приїхала сюди з Бучі. Ми разом вже два місяці. І я хочу на ній одружитися.
Я не стала перечити сину, це його вибір.
– Добре, синочку, ти вже дорослий, тож нічого проти не маю. Але, будь добрий, шукай для вас окреме житло. Хочеш – винаймайте квартиру, тільки не зі мною. До речі, скільки років твоїй дівчині?
– Двадцять. Ірина – переселенка. П’ять місяців тому приїхала сюди з Бучі. З батьками.
– Я все розумію і співчуваю. Але ти повинен розуміти – якщо хочеш жити з дівчиною, то маєш забезпечити її всім необхідним сам.
Тоді Михайло заявив – якщо я не можу прихистити їх обох у себе, то він більше до мене не приходитиме. Я дуже спокійно відреагувала на його слова.
Наступного дня я прокинулася й помітила, що сина немає вдома. А разом з ним зникли і його речі. Він таки пішов жити до Ірини.
Так минуло два тижні. А від сина не було жодної звістки. Вирішив мене перевірити. Нехай, перша я не дзвонитиму. Як раптом дзвінок від Михайла з проханням позичити грошей, бо йому нібито не вистачає коштів на оренду житла.
Останні свої гроші вони з Іриною витратили на комунальні послуги.
Я знову непохитно стояла на своєму.
– Сину, якщо ти вже прийняв рішення жити окремо, то шукай вихід із ситуації. Іди на роботу. Заробляй! А як же інакше.
Він кинув слухавку. Після того ми з ним не розмовляли. Минув ще один тиждень, як я почула, що двері нашої квартири хтось відчиняє. Це був Михайло. Першим же ділом він пішов і зготував обід. Це було щось новеньке для мене, раніше мій син не виконував жодної роботи по дому. А кухню вважав суто жіночою справою. Все-таки окреме життя пішло йому на користь.
– Мамо, – почав він першим, – я ще не готовий жити дорослим життям. Можна я ще трохи побуду твоїм недорослим сином?
Я обійняла його. Материнське серце здатне пробачати все. Того дня ми довго розмовляли, син поділився тим, як йому жилося увесь цей час без мене. Мабуть, просто на все свій час. І він обов’язково стане самостійним. Чи не так? Як гадаєте?
