Недавно моя хороша шкільна подруга повернулася з-за кордону. Вона вже довгий час на заробітках.
Ще одинадцять років тому вона виїхала в Німеччину, щоб заробити грошей. Так Христина тут і залишилася.
На Батьківщину подруга не планує повертатися, там у неї чоловік та діти, і навіть власне житло. Сюди вона приїжджає переважно влітку, щоб провідати батьків.
Цього разу, коли Христина приїхала додому, ми з нею домовилися про зустріч, оскільки досі спілкувалися лише через Інтернет.
Ми зустрілися та довго розмовляли про все на світі. Навіть не звернули уваги, як скоро минув час.
І знаєте, що мене неабияк здивувало? Христина була доглядальницею в одному із пансіонатів для літніх людей. Три місяці тому в них відбулася реорганізація закладу. Пансіонат об’єднали із дитячим будинком. Як на мене, це прекрасна ідея.
Коли Христина розповіла мені про це, мені стало так добре на душі. Адже старші люди швидше за все відчували себе покинутими, дехто, мабуть, зовсім не мав сім’ї. Гадаю, багато з них оживали, коли чули поруч дитячий сміх та бачили ці милі посмішки.
Дітки, які чекали батьківського тепла, отримали люблячих бабусь та дідусів.
Не знаю, хто затіяв цю ідею, але вона чудова.
Христина також була приємно вражена цією ідеєю. Спочатку вона думала, що буде нелегко доглядати за дітьми та старшими одночасно. Але виявилося навпаки. Після появи дітей бабусі та дідусі ніби ожили. Вони стали енергійними, почали проявляти ніколи небачені раніше турботу та ласку.
Це чудово. Адже тепер у пансіонаті панує радість, енергія та вирує життя.