Мені спочатку здалося дивним, що Ліля запросила мене в гості. Вона раніше злилася, якщо я просилася приїхати із синочком, щоб чоловікові з дому працювати не заважати, та й не хотіла, щоб на свята у неї збиралися.
– Квартира зовсім маленька, місця немає, – говорила вона, ходячи трьома просторими кімнатами, що їй дісталися від свекрухи після розлучення з її недбайливим сином.
Район, у якому Ліля з двома дітьми жила, був спальним, тихим, затишним. Вікна будинку виходили на школу, поруч басейн, недалеко і парк хороший, і лісок невеликий, і водночас транспорт який завгодно ходить. Загалом, гріх скаржитися, не те що ми зі Славіком живемо в однокімнатній з п’ятирічною дитиною.
– Як добре, що ви прийшли, – Ліля вся світилася від щастя, сидячи за кухонним столом зі мною і з мамою. – Я, нарешті, зважилася зробити тут ремонт. Хочу переклеїти шпалери, цю жахливу дерев’яну підлогу замінити і меблі деякі поміняти. Це звучить так легко і просто, але насправді потребує багато часу і коштів. Час я ще можу відшкодувати, найнявши бригаду, але от грошей у мене трохи не вистачає. Ви ж моя рідня, не могли б ви мені допомогти? Зате потім у мене зможемо збиратися в будь-який час, хоч не соромно гостей буде покликати.
Я відразу поставилася до прохання зі скепсисом. Адже ремонт не горів, вона ще нічого не почала, та й можна було поступово робити. Цього місяця закупити шпалери і клей для однієї кімнати, меблі теж із часом докуповувати, а не просити в нас.
– Вибач, нам самим не вистачає, – сказала я, сподіваючись, що питання буде вичерпано.
– Та годі, – з недовірою сказала Ліля, – знаю я, скільки заробляє твій чоловік. Його рідні ви постійно допомагаєте, а мені шкода, чи що?
На мій подив, мама сестру підтримала. Вона сказала, що поговорить із батьком і вони віддадуть Лілі частину заощаджень, а потім і мене стала підбивати.
– Допоможи сестрі. Адже знаєш, що я їй непросто одній із дітьми, такими темпами вона ніколи квартиру до ладу не приведе. Якщо не допоможемо, так і дивани в пил розсиплються.
– І скільки ти хочеш, щоб ми тобі позичили?
У Лілі очі округлилися від подиву.
– Позичили? – перепитала вона. – Та я не зможу повернути вам. Я прошу просто дати. Скільки не шкода. Заради того, щоб свята потім тут відзначати. Та й ти зможеш приїжджати з малим у гості частіше.
Бачила я вже, як могла сюди приїжджати, як охоче мене тут зустрічали.
– Я подумаю, – ухильно сказала я.
Чоловікові вдома розповіла історію цю, він теж пристойно здивувався від нахабства Лілі. Ми ж їй не благодійна організація, щоб великі суми просто так давати. Ще й на що? На ремонт!
Вирішили, що нічого давати не будемо, і зараз ось продумуємо, як би так ненав’язливо повідомити про це Лілі. Щоб і не образити, і щоб відв’язалася раз і назавжди зі своїми грошима.