Коли наша дочка виходила заміж, свати ще на весіллі пообіцяли, що куплять молодим квартиру. От нехай тільки знайдуть хороший варіант. А до того часу молода сім’я має десь жити. Винаймати квартиру в них не вийде. Адже наша дочка вагітна, а зять самостійно не потягне оплачувати за оренду, комунальні послуги та ще й купляти продукти додому.
Тому ми з чоловіком порадилися та вирішили на певний час переїхати жити до моєї мами в село, а дочка із зятем поживуть в нашій двокімнатній квартирі. Ми взагалі хотіли забрати мою маму до себе, а молодим дати пожити в її будинку, але моя матір не захотіла покидати власний дім. А оскільки це до моменту, допоки свати не придбають дітям житло, то поки нехай буде так. Та й дочка наша під час вагітності стала просто нестерпною, все їй недогода. Ми вирішили зайвий раз її не чіпати, тому старалися приходили до дітей нечасто.
А після народження онука сваха якось сказала, що якщо діти вже мають де жити, то вона тоді придбає житло для своєї молодшої дочки. Я навіть не знала, що їй на це відповісти. Моя мама вже чекає, коли ми нарешті від неї з’їдемо. Вона все життя звикла жити одна. А з нами все по-іншому. От тільки, виявляється, ми з чоловіком навіть не маємо куди повернутися.
Все обдумавши, ми наважилися сказати зятеві та дочці, що хочемо повернутися на квартиру. Мама пообіцяла, що свій будинок колись залишить нашій доньці. Поки що нам прийдеться пожити разом. А як інакше. І з онуком допоможу доньці.
Зять, ясна річ, не дуже задоволений нашим рішенням. Але мені байдуже. Я маю повне право жити у своєму домі. Хай зять показує невдоволення своїм батькам, які не дотримали обіцянки. А ми з чоловіком у своїй квартирі.