З моїм чоловіком Дмитром ми у шлюбі вже більше, ніж дванадцять років. Але я досі не можу знайти спільну мову з його мамою. Хоч як я не намагалася це робити, мені ніяк не вдається. Не складаються між нами хороші стосунки. Не знаю, що має трапитися, щоб між нами налагодився зв’язок.
Мені здається, все пішло шкереберть ще від нашого першого знайомства. Я тоді не могла зрозуміти, як це рідна матір може не прийти на весілля власного сина. Хіба є щось важливіше за такий день в житті своєї дитини? А виправдала вона це тим, що не мала на кого залишити господарство.
Якось ми з чоловіком навіть поїхали до мами на вихідні, щоб допомогти їй. Але все, що ми не робили, було не так. Тому я перестала до неї їздити. З того часу Дмитро сам навідував матір. Вона весь час передавала нам повні сумки із овочами, фруктами, консервацією.
Минав час, а наші стосунки залишалися такими ж. Я вже якось навіть змирилася, тому не давала цьому особливого значення.
Згодом у нас появилася дитина. Звісно, маму чоловіка та моїх батьків ми покликали в першу чергу. І знаєте що? Вона знову вигадала причину, щоб не бути присутньою на нашому святі.
Ми з чоловіком просто не могли прийняти того факту, що бабуся за стільки часу жодного разу не бачила онука. Тож ми наважилися поїхати до свекрухи самі. Вирішили попередити її про наш візит. Мама ж сказала, що дуже за нас рада, але їхати до неї не потрібно.
Тоді я сказала – якщо нас не чекають, то не треба напрошуватися. Пройшло три роки, а Марія Іванівна й досі жодного разу не приїхала до нашого сина. Мені ставало неприємно від однієї думки про це. Але вона весь час передавала онукові домашні продукти та гроші.
А потім до нас зателефонував лікар. Сказав, що мама серйозно захворіла та потребує допомоги. Тож треба терміново приїхати. Дмитро миттю кинувся до автомобіля, ми з сином також. Коли ми зайшли в дім, свекруха попросила всіх вийти, а мене – залишитись.
Тоді я і почула дуже дивну для себе історію. Нібито вона колись вийшла заміж наперекір мамі, яка була проти та прокляла її. Сказавши, що тепер увесь рід чекають нещастя через вчинок дочки.
Через цю причину Марія Іванівна боялася підходити до нашої сім’ї, щоб не нашкодити найріднішим.
– Я так боялася, щоб ти не подумала дурного. Я ніколи нічого не мала проти тебе. А завжди раділа за вибір сина. Мені дуже хочеться, щоб ви були здорові та щасливі. Я щодня молюся за вас. Надіюся, це допоможе вам.
Минуло дві години. Свекруха померла. А я досі згадую її слова. Я була певна, що вона все життя мене ненавиділа, а виявилося, мама просто хотіла вберегти нас від зла. Це, гадаю, справжня любов та турбота.