Ми їхали потягом у Чернігів. У купе нас перебувало четверо. Я, тридцятидев’ятирічна Наталія, студентка Ірина та Катерина з донечкою Яринкою.
Ірина їхала на навчання, я – провідати доньку. А Катерина з однорічною донечкою їхала шукати кращого життя.
Виглядала жінка втомлено та пригнічено. Схоже, в неї трапилося якесь лихо. Вона притискала до себе донечку, а сльози так і котилися по її щоках.
Ми хотіли хоч якось розрадити молоду жінку. Ірина дала Катерині серветки, щоб витерти сльози. Я пригостила дитину печивом.
Як виявилося згодом, Катерина їхала до своєї давньої подруги. Дитину планувала віддати в садок, а сама потихеньку влаштовуватиме життя. Свекруха вигнала її з дому. А чоловік, замість стати на захист дружини, пішов за матір’ю. Свекруха вирішила, що онука не від її сина. Дівчинка зі світлим волоссям, а її син – з темним. Та й взагалі – дитина не подібна на жодного з родичів. Свекруха навіть ходила до місцевої ворожки, та й підтвердила, що дочка позашлюбна. Ще й взяла за цю інформацію тисячу гривень. Та свекруха готова була на все, лиш би доказати, що невістка гуляща.
– Я невинна. З Іваном ми познайомилися ще під час навчання. Я одразу його полюбила. Я до нього зі всією душею, адже нікого більше не мала. Я виховувалася в дитячому будинку, своїх батьків не знаю. Так мріяла про сім’ю, люблячого чоловіка. Та не склалося…Якби знав, – розповідала Катерина, раз за разом витираючи сльози, – я ні в чому не винна.
Свекруха одразу мене незлюбила. Не про таку жінку вона мріяла для свого сина. В принципі її можна зрозуміти. Кому потрібна невістка, в якої нічого за душею?
Ми все ж одружилися. Після весілля стали жити з його мамою. Згодом я завагітніла. Думала, свекруха змінить своє ставлення до мене. Я всіляко намагалася завоювати її прихильність. Дарма. Коли доньці було два місяці, вона вперше сказала, ніби вона не схожа на Івана. Такі припущення я чула місяцями. Тоді Іван і сам став слухати матір. Хоч я його всіляко переконувала, що це не так. А одного дня свекруха просто вигнала мене з дитиною з дому. Все через черговий похід до ворожки.
– А де ж був у той час ваш чоловік? Невже він не міг стати на захист?
– Не знаю. Гадала, він любить нас. Але для Івана думка матері понад усе. Не хочу так жити. Та й хіба ж нам дають? Коли свекруха виганяла нас, чоловік мовчки за всім спостерігав. От я і пішла. Зібрала речі, взяла дитину…Нічого в мене там більше не залишилося.
Потім подзвонила до подруги, все їй розповіла. Вона й запропонувала мені переїхати в Чернігів. Знайду тут роботу, донька піде в садочок. Я сильна та маю заради кого жити. Поставлю донечку на ноги.
– Ти чого, Катерино? Оговтається ще твій Іван, – переконувала Катю Наталія, – якщо кохає, повернеться. От засумує за вами, за донечкою – і перестане слухати маму. Є такі люди, які ні самі не мають нормального життя, ні іншим не дають жити. І свекруха все зрозуміє, але буде пізно. Ти головне молися, Бог все чує. Все в тебе буде добре.
Катерина знайшла роботу, Яринка пішла в дитячий садок. Іван так і не повернув собі дружину та дочку. Живе зі своєю мамою, всі наречені йому не такі.
Недавно Катерина познайомилася на роботі з чоловіком. Він виявився дуже галантним. Пара одразу закохалася одне в одного. Ось тепер він пропонує жінці їхати з ним у Чернівці. З Яринкою чоловік теж знайшов спільну мову.
Мабуть, Катерина таки випросила в Бога щасливу долю.
