Не так давно наша новобудова поповнилась ще однією молодою сім’єю.
Звалися наші нові жителі – Аня та Саша. Вони лишень одружилися і квартиру для життя подарували їм батьки хлопця. Проте на нього вони її записувати поки не стали, мов і так жити можуть, не має чого поспішати.
Аню вони також вирішили не приписувати, а що як вона потім вирішить розлучитися з їх сином та ще й вимагатиме частину квартири?
Аня дуже добра та вихована. Вона всім сусідам відразу сподобалась, а от свекруха чомусь не любила її страшно й всім навколо говорила, що за милим обличчям ховається монстр, а покаже вона його тільки син у відрядження поїде.
Аня та Саша були дуже закоханими й чудово мирилися у побуті, нерідко ми бачили, як вони гуляють у парку. А коли я до них підходила з дітьми, то вони завжди з ними бавилися. Мабуть, уже й про свою дитинку мріяли.
Саша завжди поспішав додому після роботи, там на нього чекали теплі обійми Ані та смачна вечеря. Але і він радував її, то квіти купить, то якісь смаколики додому принесе, то ще щось вигадає.
І могла б бути щаслива молода сім’я, якби не свекруха, яка ніяк не могла змиритися з щастям сина.
Одного разу з Сашком трапилась халепа. Послизнувся, впав й зламав ногу. Десь місяць провів у лікарні й разом з ним з квартири зникла Аня. Ми з сусідами між собою думали, що бідне дівча місця собі не знаходить, біля нього ночує, тому й не видно її у квартирі. А потім навідалась свекруха квартиру провідати, то кожному розповіла, що вигнала «невдячну невістку» з квартири, адже син може на ноги не стане, а така «вертихвістка» точно за ним не доглядатиме. Всі думали інакше, проте сперечатися з цією жінкою сенсу не було.
Згодом і Сашко й Аня знову повернулися до квартири.
Минув місяць, як до мене у лікарні поступила свекруха Ані, Марина Іванівна, з інсультом. Лікарі робили все можливе і таки це дало свій результат. Проте жінка майже не відчувала правого боку тіла, постійне оніміння. Лікарі перед тим, як виписати її з лікарні повідомили, що хтось з рідних щодня має розминати ці ділянки тіла.
Жінка почала плакати, адже чоловік на заробітки поїхав, заради масажів точно не вернеться, а її так хотілось додому. За кілька місяців втомилась від лікарні. Говорила Марина Іванівна і з сином, але у того роботи дуже багато, не має коли.
Єдиною її надією була невістка, яку вона довгий час зневажала й виробляла різні гидоти.
Жінка, знаючи, що з Анною у мене добрі стосунки, почала мене прохати, аби я її вмовляла допомогти. Я твердо відповіла, що у їхні сімейні справи не лізтиму, проте прохання Марини Іванівни передам. Я знаю, що в Ані добре серце і вона погодиться, проте якби вона відповіла інакше, то я б її не засудила, адже свекруха сама здобула до себе погане ставлення.