Коли виходила заміж, то і подумати не могла, що захоплення чоловіком комп’ютерними іграми може обернутися для нас таким боком. Спочатку все було добре, ми двоє ходити на роботу, виконували хатні обов’язки, а коли він мав вільний час, то проводив його, як бажав, я не заперечувала. Проте з появою немовля все стало гірше. Я не могла одна справлятися зі всім, що випало на мене, а чоловік повертався додому і відразу сідав за комп’ютер, не хотів ні бачити мене з дитиною, ні чути.
Звісно, справлятися зі всім одній було надскладною задачею. Хлопчик у нас був неспокійним, тому часу на відпочинок я не мала, нерідко у нас на обід було щось вчорашнє, або міг посуд немитий пів дня стояти.
Коли свекруха помітила, що я не справляюсь, то викликалась на допомогу. Я спочатку зраділа цьому, проте тоді ще не знала, що її «допомога» – це постійні докори та зауваження. Краще б і зовсім не приходила, ніж псувала мені щоденно настрій.
Дійшло до того, що вона почала рахувати кожну витрачену мною копійку, налаштовувала чоловіка проти мене, а потім звинувачувала у тому, що я нікудишня мама, аргументуючи це тим, що я не посадила десятимісячну дитину на горщик… Коли я це почула, то вирішила сказати, що мати з неї теж не дуже хороша, адже її син замість того, щоб допомогти мені – грає у комп’ютерні ігри.
Її так розлютила правда, що вона вибігла з квартири з криками про те, що подасть на мене скарги до соціальної служби. Я думала, що це просто злі розмови, проте зранку до мене справді навідалися їхні працівники.
Після того, як вони все перевірили та почули з чого все почалось, то дали мені спокій з порадою переосмислити життя. Цим я і відразу зайнялась, коли складала свої й дитячі речі у валізу з думкою. Про те, що потрібно якнайшвидше тікати від цієї сімейки.
Чоловік навіть оком не мигнув, спав, тому я відразу ж поїхала на вокзал, по дорозі зателефонувала батькам, щоб вони зустріли нас з сином й пообіцяла все пояснити, коли опинюсь вдома. Більше не було чого чекати, потрібно було швидше тікати з цієї пастки.