Життя Ірини пройшло в чудовому мальовничому селі на Західній Україні. Дівчина завжди уявляла, як вона житиме у великому місті та вийде заміж за успішного красивого чоловіка. Однак доля розпорядилася по-іншому.
Після одинадцяти років навчання у школі Іра почала навчатися у престижному вузі Львова на філологічному факультеті. Ще під час навчання вона зустріла Дмитра. Але їх роман тривав недовго. Опісля закінчення університету дівчина ще певний час пожила у Львові, а потім повернулася додому.
Там Ірина й зустріла свого майбутнього чоловіка. Вона працювала вчителькою, її чоловік викладав фізкультуру в тій же школі. Вони справили невеличке весілля, вирішили обійтись без гучного святкування. Згодом у них народилося двоє дітей. Сім’я ледь зводила кінці з кінцями, тож Ірі доводилось давати додаткові заняття. Звісно, приходилось нелегко.
Якось до Ірини зателефонувала її однокласниця та повідомила, що вони хочуть зібратися разом на зустріч однокласників, адже того року було п’ятнадцять років, як вони закінчили школу.
Того дня Іра одягла своє єдине нарядне плаття, причесалась та пішла на зустріч однокласників. З милих, тендітних дівчат, її колишніх однокласниць, і сліду не стало. Ірина намагалася хоча б у когось із них знайти щось природне. Довгі вії, намальовані брови, пишні губи. У порівнянні з ними вона була сірою мишею. Однокласниці були одягнені в дорогий одяг, майже кожна приїхала за кермом власного авто…
А потім погляд Ірини впав на Вікторію – її колишню шкільну подругу, з якою вони жили по сусідству та всі роки сиділи за однією партою. Ніхто з однокласників навіть не підійшов до Іри, щоб привітатися. Тільки кидали в її сторону косі погляди.
У такій компанії жінка почувала себе дуже ніяково, проте вона розуміла, що нічого не може вдіяти. Ірина – звичайна сільська вчителька, яка все життя жаліє придбати собі бодай щось, вони – заможні, самодостатні жінки. На цьому їхня зустріч закінчилась.
Минув час, і чоловік Ірини звільнився з роботи, виїхав за кордон, а згодом повернувся та відкрив власний бізнес. З часом спільними зусиллями в них появилося дороге авто, розкішний будинок, омріяний Іриною гардероб. Вони могли дозволити собі відпочинок за кордоном і вже не шкодували грошей на їжу. Жінка покинула роботу в школі та увесь свій час приділяла сім’ї. Через рік їй вдалося відкрити власну приватну школу в місті. Відтак Ірина почала займатися тим, що приносило їй не лише задоволення, але й непоганий дохід.
Цьогоріч до Іри знову подзвонила Вікторія, сказавши що їх клас організовує зустріч однокласників, щоправда, без гучних святкувань через події в країні та такий непростий для кожного час. Тим паче двоє їхніх однокласників недавно стали до лав захисту держави. За цей час Ірина встигла дуже змінитися: з простачки вона перетворилася у красиву доглянуту жінку. Злегка підібране волосся, ніжний макіяж та чорне вишукане плаття зробили з неї справжню леді. Тож Іра, добре підготувавшись, попрямувала на зустріч однокласників.
Усі вони миттєво прийняли її у своє коло, в її сторону більше не було косих поглядів, навіть навпаки – кожен намагався першим почати з нею розмову. Але Ірина добре пам’ятала, як повелися з нею ті самі однокласники на попередній зустрічі. Тож увесь вечір вона розмовляла з тією самою Вікторією, яка прийняла жінку, коли та не мала ні статусу, ні яскраво вираженої зовнішності. Вони радо розповідали одна одній про дітей, сім’ю, роботу.
Ірина чула, як деякі однокласники жваво обговорювали її:
– Та хто вона така? Живе за кошт чоловіка, сама нічого не варта! Забула, звідки вийшла. Думає, має власну справу, прикупила одне плаття – і світ відкрився? Якою убогою була, такою і залишилася!
Ірі було дуже неприємно чути за своєю спиною такі слова, але увесь вечір вона посміхалася та вдавала, ніби нічого не чула. Адже жінка не хвалилася ні своїми здобутками, ні тим, що вже п’ятий місяць активно займається волонтерством, допомагаючи захисникам. Та кому це було цікаво, однокласники обговорювали те, що бачили ззовні. Вже після закінчення вечора біля будинку, вийшовши з таксі, жінка почала сильно плакати. Вона не могла стримати своїх емоцій.
– Ти чого плачеш? Ти в мене варта найкращого. Невже тобі настільки важлива думка тих зухвалих жінок? У тебе є ми, а все інше – неважливо.
Ірина обернула голову та побачила закоханий погляд свого чоловіка. Адже в неї і справді є все: діти, кохана людина поруч, робота. Шкода, що навіть в такий час у світі є місце для заздрості й косих поглядів. Схоже, не всім вдалося переосмислити свої життєві цінності.