– О здрастуйте, милі жіночки? Про що пліткуємо? Суньтеся, я новини послухаю. По телевізору точно такого не почуєш та не побачиш? – сказав вже веселий Андрій.
Жінки засміялись та звільнили йому місце.
– Ти де був? – поцікавилася тітка Леся.
– У магазині був. Біда трапилася, жінка мене лишила…
Баба Катерина аж зойкнула:
– Не може бути, синку?
– До Василя пішла, колеги мого. Сказала, що я не чоловік, якщо ніде не працюю.
Тітка Леся здивовано мовила:
– Зачекай, та він також без роботи сидить. То яка між вами різниця?
Андрій лише покивав головою:
– Я й сам не розумію.
Андрій пішов, а тітка Леся мовила:
– От мужики пішли! Самі ні до чого, а хочуть жити за спиною жінки. От Андрій…Який хлопець був! Справжній красень! А коли від нього пішла Ліда з дитиною, зовсім змінився. А Василь? Колись перший господар на селі був! Та й Марина витворяє! Ну не стало її Петра, то живи для своїх дітей. Так ні, метається від одного до другого. Чогось від них чекає. А вони? Ні, щоб паркан зробити, чи стіни побілити… Змагаються один з одним. Що то в селі тепер твориться? Раніше чоловіки хоч і гуляли, зате роботящі були. А тепер? Ні до роботи, ні до сім’ї! Інші ж їдуть з села. Ну ще б! Шукають, де краще.
– І не кажи, Лесю, – додала баба Катя, – мої діти роз’їхалися хто куди. Раз на пів року навідуються. Онуків бачу лише на фото. Раніше жили всі разом. Батьки, діти…І всім добре було. З піснями, розмовами до ночі. Зберемося сіно громадити. Вся родина та сусіди. Чи город копати. То за день викопаємо. Посидимо до вечора, наступного дня знову до роботи. А зараз кожен сам у своєму господарстві.
Якраз повз них проходила Марина. Вона несла важкі сумки, а за жінкою бігло двоє діточок.
– Ти кудись переїжджаєш? – поцікавилася тітка Леся.
Марина важко зітхнула.
– Так. До Василя. А як інакше? Він хоч пенсію отримує. А Андрій що? Ні кола ні двора. Мені дітей на ноги треба ставити. Грошей немає. На дитячі не заживеш. А так вже б давно по людях просила. Думаю на весну в місто подамся. Придбаю собі якийсь будинок невеличкий і жодних чоловіків. Набридло. Поки не попросиш, нічого самі не зроблять. А їсти хочуть. В селі мені нема чим зайнятись. Олежику незабаром у школу. Хто його возитиме? Даринка в садок піде. Я роботу знайду. Шкода мені їхати. Тут я народилася, виросла. Та що поробиш, мушу. Добре, іду я. А то Василь шукатиме мене по всьому селі. Бувайте, жіночки, – сказала Марина, взяла сумки та пішла.
– Думаю, вона правильно говорить. Марина жінка молода, їй ще дітей на ноги ставити. Я б на її місці так само зробила. А зараз куди мені? Шкода дім лишати. Його ще мій чоловік покійний будував. Він думав, з нами діти жити будуть. Та де там! Ходила я якось по гриби та заблукала. Раніше люди стежками ходили, а тепер все поросло. Так що, Катю, доживатимемо віку тут. Добре, хоч пенсію під хату приносять. Іду я, – сказала тітка Леся, піднявшись – господарство не чекатиме. Корову треба подоїти, курей погодувати. Завтра побачимось, Катю.
Баба Катя ще довго сиділа одна. Все згадувала, як жила, виховувала дітей. Роки минули. А скільки їй ще лишилося, один Бог знає. Як тільки стало темніти, вона пішла до хати. Навіть світло вмикати не стала, одразу лягла в ліжко. Та навіщо їй воно. Баба Катя вже три роки нічого не бачить.
Марина так нікуди й не поїхала. Лишилася жити в селі. Не наважилася вона поміняти своє життя. Поки є люди, живе село. Чимало таких сіл пустує! Лишилися тільки старі будинки та цвинтар, куди навідуються раз на рік.