Ми з Іваном почали зустрічатися ще під час навчання в університеті, потім створили сім’ю. Батьки та друзі говорили, що він мені зовсім не пара. Іван здався всім надто легковажним. Але я дуже його любила.
У нас появилася дочка Даруся. Я була в декреті, а паралельно займалася продажем одягу в Інтернеті. Іван працював у будівельній фірмі.
Потім я завагітніла вдруге. Чоловік просто марив думкою про другу дитину. На той час нашій донечці було два роки. У мене були сумніви, чи зможу я розділити свою увагу між двома маленькими дітьми. Але Іван мене переконав.
Батьки чоловіка жили далеко від нас, тож чекати допомоги було марно. Добре, що моя мама працювала позмінно, тож вона хоч трохи допомагала з дитиною. Потім вона вийшла на пенсію. А Іван…Спершу він влаштовував крики, щоб я навіть не сміла позбуватися дитини, і він все заради неї зробить. На ділі ж чоловік навіть не міг погуляти з дітьми. Куди я дивилася, як виходила за нього заміж, не розумію. Це ж мамин синочок!
Грошей нам не вистачало, отож я вирішила вийти з декрету. Дочка пішла в дитячий садок, а за меншою дитиною дивилася мама.
Зранку в мене був справжній марафон. Приготувати сніданок, відвезти дочку в садок, самій зібратися на роботу. А Іван і не думав щось міняти. З роботою йому не щастило. Чоловік твердив, що він творча людина та не збирається йти поперек своїм бажанням. Вдома він навіть рукою нічого не чіпав. А для чого? Була я та мама. Що стосується дітей, то він міг погуляти з ними. Не більше.
Коли донечка стала більшою, Іван почав гуляти з нею. Ходив на дитячі майданчики або в парк. Але це траплялося нечасто.
Якось мені зателефонувала мама, сказала, що вона зле себе почуває, у неї болить голова. До дочки вона сьогодні точно не прийде. Можливо доведеться викликати лікаря. У нас на роботі саме була важлива нарада. Я могла звільнитися лише на три-чотири години. Подзвонила Іванові та сказала, щоб він посидів із дочкою. Він відповів, що піде гуляти з нею в парк.
Бабуся одягла донечку в легенький костюм. Для тата склала сумку з дитячим пюре, водою, серветками та памперсами. Передала онуку зятю та викликала швидку допомогу. Лікарі зробили їй укол та поїхали. Мама заснула, а коли прокинулася, зрозуміла, що в хаті нікого немає. Я набрала номер мами, сказавши, що скоро буду вдома. Чоловік слухавки не брав. А через двадцять хвилин вони з донькою повернулися. Дитина відмовилася їсти та ледь стояла на ногах. Вона майже одразу пішла спати. Коли я повернулася з роботи, дочка ще спала. Чоловік кудись поїхав у справах. Я доторкнулася до донечки, вона важко дихала. Я ніяк не могла її збудити. Потім я схопила дитину на руки та попросила маму викликати швидку. Донечка дихала, але робила вона це так важко та рідко, що я не на жарт перелякалася. Вона була повністю холодною. До приїзду швидкої допомоги я розтирала дитині руки та ноги й таки дочекалася, щоб вона відкрила очі.
Тоді лікар зробив укол і сказав давати дитині багато пити. У доньки був тепловий удар. “Таким, як ви, пані, не потрібно доручати дітей!” – заявив лікар, глянувши в мою сторону.
Я нічого не могла второпати. Згодом у дверях з’явився мій чоловік. “Не розумію, що я зробив не так. Ми гуляли в парку, тоді їй набридло сидіти в колясці. Вона плакала, просила взяти її на руки, але дітей не варто балувати. Так що увесь час, поки ми гуляли, вона ішла сама. Хай звикає”.
Лікар далі торочив своє, що таких мам потрібно притягувати до кримінальної відповідальності. Доньці таки стало краще, вона навіть почала посміхатися, сидячи поруч зі мною. На щастя, все пройшло.
Ця прогулянка мого чоловіка з донькою стала переломною для мене. Я розлучилася з Іваном. Для чого дитині такий тато. А для мене це аж ніяк не допомога, хіба зайві проблеми. Часто згадую слова того лікаря. Справді, якою треба бути мамою, що доручити свою дитину такому чоловікові. А Іван? Він і досі переконаний, що нічого поганого не зробив. Погуляв з дитиною, а мені й те недогода.