Ірина та Андрій познайомились на вечірці у місцевому клубі. Відразу один одного запримітили, познайомились, та й провели так цілий вечір разом. Вони між собою були схожі, це їм і подобалось один в одному, вони двоє любили жартувати й підтримувати один одного в жартах. Коли вже було геть пізно, то звичайно, Андрій взяв за ініціативу провести Іру додому, звичайно, вона погодилась. Цілу дорогу вони сміялись, розказували один одному про себе та всілякі дотепні історії. Через декілька місяців Андрій зробив Ірині пропозицію, сказав, що завтра чекатиме її із паспортом біля загсу. Ірина спершу засумнівалась, адже доволі мало часу пройшло, і вона й не очікувала такої пропозиції. Андрій сказав, що у них буде попереду ще багато часу аби краще пізнати один одного. Ірина погодилась і на другий день вони вже подали заяву і через півтора місяці розписались.
Чоловік завжди казав, що вони дійсно дві половинки, не можуть один без одного. Вони сумували один за одним коли розлучались навіть на роботу, а коли повертались у ввечері то були страшенно щасливі. Згодом у них з’явилась донечка, назвали вони її Аліса. Аліса росла у любові та турботі, завжди була жвава дівчинка. Їй треба було усе те, чого їй не можна. Швидко почала розвиватись, рано ходити й вимовляти якісь слова. З чотирьох років уже писала букви з мамою, дуже їй це подобалось. За дівчинкою треба було око та око, росла непосидюча, якщо батьки десь відвернулися на хвилинку, то вже була шкода. Та батьки ніколи не сварились, лише раділи, що їх донечка повна радості.
На день народження до свекрухи вирішили приїхати цілою сім’єю. Приїдуть усі, сестра і брат чоловіка, з якими бачились доволі рідко. Домовились, що приїдуть сім’ями й привітають їх маму.
На святі було дуже весело. Оскільки усі дуже рідко збираються разом, то розмови не припинялись. Дітки бігали, сміялись, гомоніли, часом навіть відривали нас від розмов. Аліса була найбільш рухлива зі всіх, було помітно як вона швидше розвивається від інших діток. Коли уже машиною повертались додому, було помітно, що чоловік зовсім не такий, мовчить всю дорогу, наче невдоволений чимось, на питання не відповідає. А дружина сиділа і не знала на що й думати. Пройшов тиждень мовчання як чоловік зізнався, що Аліса не його донька. Коли вони були на святі, далі каже він, одна наша донька була серед всіх найбільш жвава. А брати й сестри спокійніші. Хіба таке може бути така кардинальна різниця якщо це справді моя донька? Ти вийшла за мене заміж, бо тобі було вигідно? Зараз я все більше помічаю, що вона на мене мало схожа.
Ірина такого почути ніяк не очікувала від чоловіка, та і як довести, що він помиляється? Адже з роками діти змінюються, можливо, як стане старшою, то будуть помітні й риси чоловіка. Насправді замість того щоб радіти, що росте така принцеса, чоловік шукає повід аби розлучитись.
Жінка розлучатись не хоче, адже справді кохає його.Як тепер бути, якщо чоловік вперся на своєму і чути нічого не хоче?