Я вийшла заміж у 18 років, дуже покохала й здавалось, що світ без цього чоловіка немилим буде. Зараз мені 22, у нас двоє дітей, а чоловіка недавно звільнили роботи, то тепер і не знаю, як жити, виживати хіба…
Життя складалось у мене не найкраще. Поспішила з заміжжям, то вийшло так, що освіту отримати не встигли, а матір’ю зразу стала, погуляти й подівувати теж не мала як, адже чоловік законний вже є.
Свекрам я не подобалась, тому вони відразу сказали, щоб ми від них допомоги не чекали, мої батьки постійно на роботі пропадали, хоч й заробляли небагато, тому помагали, як могли.
З 18 років до 22 років я вчилась лише на господарку: самостійно вчилась готувати їсти, тримати лад у домі, за дітьми доглядати. Чоловік все розумів, тому не дорікав мені, а навпаки допомагав, як міг.
Скаржитися на життя я не звикла, не мала ніколи кращого, намагалась радіти тому, що маємо. Проте коли чоловіка звільнили, то я зовсім поникла, заощадження закінчувалися, їжі мало, робота нова так швидко не знаходиться. Якось у розмові я поскаржилась на це татові, наступного дня він приїхав у гості, коли чоловік був на співбесіді. Ми довго говорили, а потім тато просунув мені гроші й наказав нічого не говорити чоловікові.
«Відкладав ці гроші на чорний день, але чим вони тоді мені поможуть, краще тобі зараз дам. Доню, але обіцяй мені, що нічого чоловікові не говоритимеш, це лише для тебе й діток, купуй все першої необхідності, але нічого більше. Бо побачить він, що у тебе гроші є, то й роботу шукати не захоче!» – наказував мені тато.
Мені було дуже приємно, що тато прийшов на допомогу, адже знаю, що ці гроші давалися йому кров’ю й потом, але хіба батьки не завжди готові віддати з себе останню сорочку для дітей?