На Олю та Артема часто тикали пальцем інші діти й обзивали «байстрюками», вони були з неблагополучної родини, одягалися бідно. Найбільше їх ображали слова про сиріт, адже вони знали, що їхній тато є десь і одного дня він повернеться додому і вони четверо заживуть щасливим життям.
Маму вони любили, хоч і бачили її рідко, вона постійно йшла в загули з неприємними дядьками з села і могла не повертатися кілька днів. Щастило, коли вона йшла й залишала якусь кашу та хліб, хоча бувало по різному…
Одна з сусідок, яка часто підгодовувала дітей, бо шкодувала їх, помітила, що вони вже кілька днів ніде не з’являються, пішла до їхнього дому, а там замок великий висить, хата стара відкривається лише маленька квартирка, так і переговорилися зі старшим Артемом, що мама залишила їх майже тиждень тому, а вчора вони доїли останні крихти хліба. Жінка відразу ж побігла додому по їжу для дітей і одночасно набирала номер міського дільничого, бо це вже ні в які рамки не лізло.
Коли діток звільнили, то сусідка міцно притискала їх до себе, доки дільничий хотів рушити у дім, але діти побігли і його обіймати й весело кричали: «Татко, ми так довго тебе чекали!». Дівчинка була сором’язливішою, проте не припиняла плакати й притискатися до уявного «тата».
– Тато, тепер ти будеш з нами? І навіть сніданок нам годуватимеш? – сором’язливо запитала дівчинка з очима повними надії.
Петро Степанович не знав куди й очі подіти, тому що неочікувано вони наповнилися сльозами, він пообіцяв, що обов’язково приготує їм сьогодні обід, а поки їм потрібно сісти у машину. Сам чоловік ще пів години перевіряв приміщення і був здивований тим, як жінка могла опуститися до такого рівня, адже там не було жодного чистого місця. Складалось враження, що там і діти не жили, адже дитячих іграшок не було, повсюди були лише пляшки від алкогольних напоїв…
З дітьми він спочатку поїхав до себе додому, адже обіцяв їй обід. Перед цим зателефонував дружині й попросив приготувати щось дуже смачне.
Після того, як діти пообідали вони знову обіймали «тата» і «хорошу тітоньку», тоді він відправив їх почекати на нього на вулиці, мав зібратися з думками, думав, що дружина поможе, але тільки дітки вийшли, то вона голосно розплакалась і німо запитала: «Як можна бути такою матір’ю?»
Після цього пара ще неодноразово навідувалась до діток в інтернат, привозила їм гостинці й не припиняли дивуватися, як у таких важких умовах життя вони все ще змогли залишитися такими добрими дітьми?
Через два місяці Оля та Артем почали жити у справжній сім’ї, і крім мами та тата, отримали старшого братика, який всього їх навчає і дуже любить.
Діти дуже добрі та вдячні своїм новим батькам за те, що ті змогли подарувати їм продовження дитинства. Тепер вони щоранку мають смачний сніданок, поцілунок від мами та ніжні обійми по плечі від тата, а це для них дорожче всього!
