– Тату, знайомтеся, моя наречена і твоя майбутня невістка, Вікторія! – не міг стримати своїх емоцій Денис.
- – Хто, сину? – ще раз перепитав Ігор Ярославович. – Невдалий жарт, надіюсь?
Чоловік намагався уважно розгледіти дівчину. У нього склалося враження, що вона не знає, як виглядають вода та шампунь. Інакше чим пояснити її зовнішній вигляд.
“Боже! Добре, що моя Орися не дожила до цього сорому. Ми старалися виховати цього телепня нормальною людиною…”, – пробігло в голові Ігоря Ярославовича.
– Тату, я не жартую, – продовжив Денис, – Вікторія поки поживе в нас, а за два місяці ми розпишемося.
– Якщо тобі щось не вподоби, обійдемося без тебе. Вітаю, таточку! – сказала Вікторія до Ігоря Ярославовича та пройшла у вітальню.
– Тут варення, сало, сир, – перелічувала Вікторія, дістаючи продукти зі своєї старої порваної торби.
Ігор Ярославович мало не зомлів, побачивши, як Вікторія ставить все це на новеньку білу скатертину.
– Денисе, схаменися! Якщо ти маєш на меті мені насолити, то це вже занадто! В якому селі ти видибав цю дівицю? Я не дозволю їй жити в моєму домі! – кричав тато.
– Батьку, я люблю Вікторію. І я маю таке ж право проживати тут зі своєю дружиною, як і ти, – заявив Денис.
Ігор Ярославович зрозумів, що син вирішив з нього познущатися. Тоді він просто пішов у свою кімнату.
Після смерті дружини стосунки з сином стали зовсім іншими. Денис перестав слухати Ігоря Ярославовича. Хлопець зневажав батька, кинув університет. Ігор Ярославович надіявся, що син з часом зміниться. Але щодень, син все більше віддалявся від нього. А сьогодні взагалі, приволік у дім цю дівку.
Денис чудово розумів, що батькові не сподобається його вибір. Незабаром Денис та Вікторія розписалися. Ігор Ярославович відмовився бути на цьому дійстві. Він не міг пробачити, що на місце його дружини прийшла ця невихована дівчина.
Вікторія не звертала уваги на ставлення свекра до неї й старалася йому у всьому догоджати. Ігор Ярославович не бачив у ній нічого хорошого. Його дратувало в дівчині буквально все: манери, поведінка, вигляд, розмова. Денис, погравшись у сім’янина, почав випивати та гуляти. Ігор Ярославович, чув сварки молодих та лише радів цьому, адже гадав, таким чином невістка швидше покине його дім. Якось Вікторія зі сльозами прибігла до Ігоря Ярославовича:
– Денис хоче розлучення та виганяє мене з дому. А я вагітна…
– То їдь туди, звідки тебе мій син взяв. Те, що ти вагітна, не дає тобі права тут залишатися. Я не буду пхати свого носа у ваші справи, – відповів Ігор Ярославович, радіючи, що тепер позбудеться Вікторії.
Вікторія в розпачі стала збирати свої речі. Вона не могла зрозуміти, чому свекор так незлюбив її. Денис, погрався нею та вишвирнув на вулицю, як собаку. Яка ж різниця, звідки вона? У неї також є почуття.
Минув час. Ігор Ярославович жив у будинку для літніх людей. Він неабияк постарів за цей час. Звісно, не обійшлося без участі Дениса, який подбав, щоб батько тут опинився.
Ігор Ярославович змирився зі своєю долею. За час своєї праці він виховав не одне покоління студентів. Йому й досі надходять листи-подяки від студентів. А рідного сина йому так і не вдалось виховати порядною людиною.
– Ігорю Ярославовичу, до вас там приїхали, – сказав його сусід по кімнаті.
– Син? – поцікавився чоловік. Від радості він аж підірвався з ліжка.
Та син навряд чи колись навідає батька, він ненавидить його всім серцем.
– Не знаю хто. Мені сказали, вас покликати.
Ігор Ярославович взяв палицю та не поспішаючи вийшов з маленької кімнатки. Ще здалеку він помітив жіночу постать. Це була Вікторія. Пройшло стільки часу.
– Добридень, Вікторіє, – сказав чоловік, навіть трохи зніяковівши.
Він відчував перед нею провину.
– Ігорю Ярославовичу, ви змінилися, – мовила Вікторія.
– Звідки ти взнала, що я тут?
– Денис розповів. З донькою він відмовляється спілкуватися. А дівчинка постійно згадує про тата та дідуся. Хіба дитина винна, що ви не хочете її приймати. Ми з нею зовсім одні залишилися. Вибачте, мабуть, дарма я це все затіяла.
– Стій, доню.
– Яка вона, моя онучка? Востаннє я бачив її фото, коли дівчинці було два роки.
– Вона чекає біля входу. Покликати її?
– Звісно, я тільки радий.
У коридор зайшла маленька дівчинка, вона була, як дві краплі води, схожою на свого рідного тата. Дівчинка боязко підійшла до діда, якого ніколи не бачила.
– Привіт, онучко, – сказав Ігор Ярославович, обійнявши дівчинку.
Вони довго говорили та гуляли парком. Вікторія розповіла, як склалося її життя. Матір померла, тож дівчині довелося самій ставити на ноги доньку та обходити все господарство.
– Пробач мені, Вікторіє. Я не мав рації. Насправді я все життя вважав тебе розумною та вихованою дівчиною. Але лише тепер зрозумів, що людей треба цінувати за доброту та душевність.
– Ігорю Ярославовичу, облиште. А знаєте… Їдьмо з нами, ми з донькою одні, ви також. Так хочеться, щоб поруч був хтось рідний.
– Дідусю, поїхали. Будемо разом гуляти, гратися. У нас красиво в селі, поруч річка, ліс, – говорила онучка, тримаючи дідуся за руку.
– Ну добре, діти, – відповів Ігор Ярославович, – я багато пропустив у вихованні сина, надіюся, вам я зможу дати те, що колись не дав Денисові. І в селі я ніколи не був. Як думаєш, онучко, мені сподобається в селі?
– Гадаю так, дідусю, – засміялася дівчинка.
Як думаєте, Вікторія зробила правильно?