Мені двадцять чотири роки. Я не маленька, і вже наперед знаю, що буде з квартирою нашої бабусі, після того, як її не стане. Це бабуся зі сторони мого батька, який вже давно не живе з нами. Він виїхав за кордон, знайшов собі жінку, там і живе з нею. Окрім бабусі, в мене є тітка Василина та дядько Михайло. Вони живуть у Польщі, а ми з мамою живемо біля бабусі.
Баба дуже мене любила та від початку говорила, що будинок після її смерті залишиться мені. Але тут не все так просто, як здається на перший погляд. По закону на той момент у моєї бабусі було троє дітей, які й мають право стати першими власниками нерухомості. Родичі приїздять до бабусі тільки на свята, а далі ми з мамою самі доглядаємо та піклуємося про бабу. Рідня завжди говорила, що ми можемо залишатися тут жити навіть після смерті баби і в них не буде до нас жодних претензій. От питання в іншому, на яких умовах: як власники, чи як орендарі?
Ясна річ, я не хотіла такого для своєї мами. Не жити ж їй колись на вулиці. Тато її покинув заради іншої жінки. Скільки себе пам’ятаю, мама завжди була доброю та чуйною, і цим всі користувалися. Щоб зберегти за мамою житло, я вирішила оформити квартиру на себе. Мама не була проти, бабуся теж дала дозвіл. Мама мого однокласника працює нотаріусом, тож вона допомогла нам з документами.
Коли бабуся померла, об’явилися мої тітка Василина та дядько Михайло, які згадали, що й вони мають право на це житло. Але вони не передбачили одного – квартира вже давно була записана на мене. Для них це стало справжньою несподіванкою. Вони довго намагалися мене звинуватити та навіть подали в суд, нібито я змусила бабусю все переписати на мене. Звісно, їх запит не був виконаний, адже всі знали, як ми доглядали за бабусею останнім часом та настільки між нами були теплі відносини. Тітка з дядьком тепер не розмовляють зі мною та з моєю мамою. Так буває. А я якби відчувала. Це ж треба, з бабусею втратити одразу мало не всю рідню.