Моя мати прожила самітницею в далекому селі, не бажаючи бачити ні мене, ні мою дружину. Ми з мамою не дуже ладнали, вона ображалася, що я віддав перевагу великому місту перед селом, і тому всі мої спроби допомогти їй і підтримувати зв’язок нічим розумним не увінчалися. Аж до того, що я навіть на похорон її не потрапив, але той самий будиночок, у якому вона жила, був переписаний на моє ім’я, оскільки я був її єдиним живим родичем і, підозрюю, вона дуже давно склала заповіт.
Ми з дружиною довго не могли вибратися і з’їздити за триста з гаком кілометрів, щоб побачити, що там та як. Якби не бажання подивитися на могилку матері і привезти їй квіти, я б, може, і зовсім закинув цю ідею в довгий ящик.
У планах у нас було вирушити саме на цвинтар, а потім заскочити до мами додому, щоб подивитися, що там щодо речей залишилося – що роздати сусідам можна, що собі забрати, що просто спалити, щоб не припадало пилом. Розраховуючи, що вдома будемо самі, ми знатно здивувалися наявності в усіх кімнатах чоловічих речей і самого хлопця, що був біля печі.
Він працював на мою маму вже понад п’ять років. Допомагав з городами, льох для неї викопав і підживав у гостьовій кімнаті, бо в нього з батьками, як і в мене, була біда. Мама вважала його мало не своїм другим сином, як я зрозумів. Хлопцеві піти було нікуди, тому він сам приводив до ладу мамину оселю, але речі ніякі не чіпав і віддав моїй дружині всі мамині коштовності і навіть грошові заощадження. Він попросився пожити в будинку доти, доки ми його не продамо.
Спочатку ми справді хотіли позбутися будинку, тому що дача у нас є, і набагато краща за цей будиночок у селі, та й їздити сюди далеко. Але зваживши з дружиною приблизний прибуток і той факт, що хлопець, який доглядав за мамою замість мене безкоштовно, залишиться без нічого і без даху над головою, вирішили взагалі не продавати. Обговоривши все з моїм негласним братом, ми вирішили переписати будиночок на нього. Думаю, мама хотіла це зробити, але або не встигла, або побоялася, що я буду жадібною людиною і дошкулятиму незнайомцю.
На тому й розійшлися. Уже чотири роки минуло. Жодного разу ще не пошкодували, що не продали той будинок за копійки і що собі не залишили. Чесно кажучи, навіть не згадав би, якби по телевізору сюжет про село не побачив. От і згадалося про хату і про мамину могилу. Може, це знак, що пора з’їздити, провідати її, а може й хлопця провідати.
