Мені було сім, коли я познайомився зі см3ртю. Вона прийшла неочікувано й забрала мого татка. Сталось це через ДТП. Ми з мамою дуже довго й болісно переживали його втрату, кожного дня я надіявся, що прокинусь і він повернеться, проте на мене чатувала сувора реальність.
Тато заробляв дуже добре, у нас завжди був достаток, мама була домогосподаркою. Перший час ми жили на гроші, які тато відкладав, а потім мама пішла працювати у будівельний магазин. Там вона і познайомилась з моїм майбутнім вітчимом. Перший час вони лише ходили на побачення й він завжди приносив мені цукерки та іграшки, а потім мама і зовсім покликала його жити до нас.
З дядьком Ігорем у нас склалися непогані стосунки. Він не міг замінити мені тата, проте я його сприймав, як хорошого дядька, до якого варто дослухатися. Перші два роки ми жили добре, а потім дядько почав пізніше повертатися додому в нетверезому стані.
Дядько Ігор знайшов собі таких друзів, що не могли й дня прожити без г0рілки, от і він став таким. Спочатку ми з ним намагалися спокійно говорити, а потім у домі почалися страшні сварким. Кілька разів він вдарив маму, коли вона намагалась його затримати вдома. Коли я захищав маму, то під роздачу потрапляв і я. Одного разу він так сильно відштовхнув мене, що я головою вдарився об куток столу.
Мама облишила тата й полетіла до мене, прикладати холодний компрес та обіймати. По її обличчю текли сльози, вона перепрошувала переді мною, говорила, що скоро все налагодиться, я лише випив знеболювальне і ліг спати.
Наступного ранку я не хотів перетинатися з вітчимом, побачивши, що він сидить на кухні з двома пляшками пива, я накинув куртку й пішов прогулятися по вулиці.
Гуляв я довго, обдумував, якби нам з мамою було добре вдвох і як правильно її про це сказати. І коли здавалось, що я знайшов рішення та повернувся додому, то мами вдома не застав. На кухні сидів дядько Ігор зі своїми «друзями».
– Де мама? – запитав я, заглядаючи до кухні.
– У лікарню поїхала, нерви її полікувати треба, а то зовсім від рук відбилась, думає, що тепер може скакати до мене! – промовив вітчим, а його дружки підтримали, сміючись.
Далі я вже не чув, що вони говорили. Сльози заповнили очі і я швидко понісся до баби Гані та діда Захара, наших сусідів.
Бабця Ганя міцно притисла мене у свої обійми, розповіла, що маму забрала швидка допомога і просила мене, щоб я не переживав, адже там мама не сама, її допоможуть. Ночувати я залишився в них, навіть не помітив, як заснув, так сильно втомився від всіх переживань.
Наступного дня я проснуся дуже рано. Баба Ганя і дід Захар вже не спали, тому вони погодилися провести мене у лікарню, щоб відвідати маму.
Коли ми прийшли до лікаря і він почув прізвище мами, то зблід й покликав до себе діда Захара. Ми з бабцею дуже переживали, проте намагалися тримати себе в руках.
– Синку, твоєї мами не стало вчора вночі. Її були завдані травми не сумісні з життям – промовив лікар, повернувшись, а тоді біля мене відразу сів дідусь й сильно обняв, а з іншого боку це зробила бабця.
Я ніколи не відчував сильнішого болю, ніж у той момент, здавалось, що життя закінчене. Я не хотів більше нічого, окрім як плакати. Я не міг зрозуміти за що Бог так вчиняє зі мною? Чому залишає без близьких людей у цьому й так жорстокому світі?
Коли я вирвався з обіймів, то побіг лікарнею у пошуку мами. Медсестри мене ледь спіймали й дали сильного заспокійливого. Доки я спав, то бабуся Ганя розповіла лікарю справжню причину маминих травм, а не як говорив вітчим, що вона просто впала. Поліція прибула швидко, тоді я вже прокинувся і ми разом поїхали до мого й маминого дому.
У квартирі був п’яний вітчим і його товариші. Він спочатку намагався кричати до мене, щоб я нікого не приводив, що це його квартира, але слідчі швидко його пов’язали й забрали. Після всього його посадили на 10 років, хоча, мені здається, що це дуже мало за те, що він забрав життя найдорожчої для мене людини.
Мене всиновили бабця Ганя та дід Захар, вони про мене піклувалися, завжди допомагали та вірили, а я намагався віддячити їм за це й бути слухняним.
Кілька років тому з життя пішов дід Захар, а зав ним і баба Ганя, їхню втрату я переживав, як і кожну до цього, адже за цей час ми встигли поріднитися.
У мене вже є своя сім’я, діти, проте, коли я дивлюсь на старі фотографії, то на очі навертаються сльози. Якби хотілось, щоб ці 4 людини все ще були поруч…