Я вчилася на третьому курсі університету. Мої мама з татом проживали в селі. І хоч були вони небагатими, зате змогли дати мені освіту. Через моє навчання вони влізли в чималі борги, однак я жодного разу не чула їх нарікань стосовно цього. Навіть навпаки, вони завжди мною гордилися та всіляко підтримували. Тоді я хотіла хоч трохи допомогти батькам, та влаштувалася на роботу. Я стала заробляти непогані гроші, так мої батьки практично виплатили увесь борг. Нам залишилося віддати чотири тисячі гривень.
Якось я працювала в нічну зміну. На ранок начальник покликав мене до себе та виплатив мені зарплату і премію за сумлінну роботу. Я дуже цьому зраділа, адже тих грошей точно вистачить, щоб все повернути. Додому я поверталася, як завжди, – через парк. Мені стало зле, і я вирішила присісти. Мабуть, нічна робота таки дала про себе знати. Пізніше все минуло, я знову направилась на квартиру. Опинившись біля дому, я зрозуміла, що залишила свою сумку в парку на лавці. Там же були всі мої гроші й важливі документи. Миттю туди кинулася, але забула, де саме я сиділа.
У мене було погане передчуття. Мабуть, хтось вже давно знайшов мою сумку та радіє своїй удачі. От дурепа. Пів години я бігала туди-сюди в пошуках своєї сумочки, але марно. Я втратила будь-які надії, як раптом почула, що мене хтось кличе. Обернулась та побачила перед собою симпатичного хлопця. У його руках була моя сумочка.
– Це, мабуть, ваше? – лагідно поцікавився він.
З радості я почала його обіймати.
– Навіть не знаю, як я маю вам дякувати! Тут же уся моя зарплата.
– Тоді з тебе кава. Ну можна ще тістечко…
Того вечора між нами було перше побачення. І не останнє… Вже чотири роки ми разом.