Ми купили ділянку з дуже старим будиночком у нашої сусідки. Колись це була спільна ділянка, її велика сім’я там жила, але зараз частина поїхала до міста, а донька її вийшла заміж і перебралася в центр села, ось вона і вирішила продати ділянку. Там і будинок дерев’яний є, і два сараї, і город ще більш-менш. Але ми з чоловіком більше розглядали варіант під дачу – щось добудувати, щось знести, басейн якось організувати.
Мені було дуже важливо почуватися комфортно і знати, що на моїй дачі ніхто мене не потурбує, а тут сусіди дуже цікаві. Тому насамперед ми вирішили ставити паркан. Купили все необхідне, найняли бригаду, і чоловік ще допомагав, щоб скоріше звести паркан. Людям, що жили праворуч і навпроти, було ніби все одно, а ось жінка, у якої ми купували будинок, була в сказі.
– Як же так можна? Усі живуть без парканів, а вам паркан потрібен? Це псуватиме весь вигляд села!
Але ми її не послухали, по-своєму вчинили. І дня паркан не постояв, як сусідські діти його розмалювали фарбами! Упевнена, з подачі сусідки. Ну, нічого, ми відмили. Неважливо вже, що там зовні, головне, щоб усередину ніхто не ліз. Але якби це ще так працювало…
Літо, спека, я ходжу по ділянці в купальнику, у себе ж удома, вважай, а тут помітила, що через паркан онук сусідки зазирає. Чоловік із ним лаявся, із сусідкою теж, але все без пуття. Цим ще й совісті вистачало лізти до нас у гості без запрошення. Аж до того, що жінка намагалася двері будинку вирвати, щоб зайти, і ще питала, навіщо це ми зачиняємося, коли тут “усі свої”. Вона, схоже, як і раніше, вважала наш будинок своїм, незважаючи на те, що ми його купили.
На осінь і зиму ми повернулися в місто, на дачу не заглядали, а вже наступного літа виявили, що сусідка зі свого боку до паркану прив’язувала чи то корову, чи то коня, і ті розхитали нам стовпчики від паркану. Тепер той тремтить від будь-якого вітру.
Це було не критично, але дратувало сильно.
Чоловік поривався продати будиночок і підшукати інше місце, бажано, серед дачників і без цікавих. Але так вчасно надокучливої сусідки не стало – на початку серпня. Діти й онуки швиденько її будинок продали теж молодій сім’ї, не місцевій. Вони були такими ж дачниками, як і ми, трохи молодшими за нас, і водночас теж воліли триматися на своїй території. Коли чоловік їм розповідав, кому їхній і наш будинок раніше належали, вони лише посміювалися.
Їм-то смішно, а нам ні. Яке щастя, що тепер по сусідству живуть нормальні люди і наш паркан більше нікого не хвилює.
Бувають же такі люди, яких ще довго потім згадувати будеш, навіть після смерті, і аж ніяк не хорошими словами.