Я так звикла о того, що відбувається у житті, що вже мене нічого не дивує. Я розповім, що сталось, що у нас з чоловіком 4 квартири, але живемо ми в орендованій.
Батьки мого чоловіка мають власну квартиру, та ще окрім цього дві квартири розкидані по різних кутах нашого міста, вони їх здають в оренду, а нам кажуть, що вони в нашому віці самі заробили на це все, тому й хочуть, щоб ми досягли того ж. Але часи тоді були інші, квартири видавали від держави, та і якщо ти був працівником на заводі, то також можна було отримати житло. Зараз часи змінились, і орендувати квартиру, при цьому відкладаючи на власне – надто тяжко, навіть якщо працювати на двох роботах. Мої батьки далеко теж не утекли. Коли померла бабуся, квартира була переписана на мене, але оскільки тоді мені ще не було вісімнадцяти років, батьки вирішили розпорядитись по своєму – почали теж здавати її в оренду. Коли я виросла, і хотіла б жити у своїй квартирі, яку переписала мені бабуся, батькам це не подобається, бо вони отримують щомісяця немалу суму грошей, а кому лишні гроші будуть зайвими, тому й не дають мені там жити.
Вже більш як двоє років ми з чоловіком змушені орендувати житло. Квартира непогана, однокімнатна — студія, нам із чоловіком вистачає, хоч на неї і йдуть усі наші гроші. Бувало й таке, що навіть не мали за що купити їжу. Зараз я взагалі повинна вийти у декрет, та й заробляю я геть мало, бо стаж малий. Чоловік взагалі працює на двох роботах, ледь зводимо кінці з кінцями. Чоловік без освіти, бо відразу після школи пішов служити до армії, а щоб мати пристойну заробітну плату, потрібно мати хоча б освіту.
Мене дуже обурює те, що мама моя щотижня хизується новим платтям і планами куди вони полетять відпочивати із татом. А я вагітна, мені бракує навіть на те, щоб купити собі фруктів. Ще й постійні її докори, що вже давно пора бути фінансово незалежними. Вона ще й хоче, щоб я їй давала гроші, бо вони хочуть мало не щомісяця нову країну відвідати.
Звичайно мені дуже образливо від того, що батькам наплювати на нас і на наше життя. Вони мають все, що хочуть, живуть в три рази краще ніж ми, і навіть не можуть допомогти своїм дітям встати на ноги. Я ж прекрасно розумію, що вони не повинні нас уже в такому віці забезпечувати, але якщо є можливість, то чому б і ні? Я впевнена, що до своїх дітей я буду ставитись по іншому, дам їм все, в якому віці вони б не були – завжди допоможу.
Насправді наші друзі нас дуже підтримують, кажуть, що колись ми будемо таки багаті, бо отримаємо багато майна у спадок. Чесно кажучи, така образа на них, що й копійки не хочу з їх рук. Нехай хоч забирають на той світ зі собою це все майно. Байдуже!