Даша щодня поверталася додому засмучена, з опухлими від сліз очима. Її мама була лежачою після інсульту, отримувала державну допомогу, якої цілком вистачало, щоб утримувати дівчинку, але за фактом тринадцятирічна Даша утримувала себе сама. Її нікому було навчити готувати, тому вона задовольнялася мізерними шкільними обідами, які давали їй безплатно за соціальною програмою, а діти через це сміялися з неї.
– Тато тебе кинув, тому що твоя мама каліка! – сміялися хлопці молодшого віку. – У тебе хоча б їжа є? Чи тобі скинутися по скоринці хліба?
– Коли її мама вже помре, її відправлять у дитячий будинок.
Даша найбільше на світі боялася саме дитячих будинків. Діти її лякали, що там злі вихователі, що в неї заберуть усе, що вона любить, інші діти, а за однокласниками та іншими хлопцями зі школи вона бачила, якими злими можуть бути діти.
– Мамо, коли ти одужаєш? – запитувала вона іноді, а мама навіть утішити її не могла, тому що насилу могла пояснити, чого їй хочеться або з чим потрібна допомога.
Одного разу вночі мамі стало погано. Даші довелося викликати швидку і їхати з матір’ю в лікарню, і там на запитання про опікунів вона нічого не могла сказати. Їй нікому було зателефонувати, а лікарі виглядали похмурими й сумними. Даша морально готувалася до того, що їй ось-ось повідомлять, що вона поїде в дитячий будинок. На щастя, у справі її мами знайшовся номер двоюрідного брата. Він жив в іншому місті, але почувши про таку біду вперше за цілий рік відтоді, як сестра перестала вставати з ліжка, він одразу ж виїхав до рідних.
Дашина мама не могла одужати повністю, лікарі говорили, що це неможливо, але їй стало набагато краще, коли дядько почав допомагати фінансово і взяв на себе частину турбот про тринадцятирічну племінницю. У нього в іншому місті була сім’я, і щойно сестру виписали з лікарні, він запропонував їм переїхати. На час переїзду він знайшов мешканців, які могли платити оренду на банківську картку, а Дашу з мамою поселив у своєму будинку.
Нова школа, нові діти й умови, і Даша розквітла. Більше з неї ніхто не глузував, ніхто не погрожував їй дитячим будинком, і її дуже підтримувала двоюрідна сестра, як удома, так і на навчанні. Іноді вона ставила собі питання, чому маминому братові ніхто не подзвонив раніше, чому всі відвернулися від них у найпотрібнішу мить, але, можливо, їм потрібно було пройти деякі випробування, щоб пізніше опинитися в оточенні турботливих людей?
Життя може бути мінливим як море: безтурботним або ж із вічними штормами. Ніколи не знаєш, що чекає на тебе за наступною хвилею, але можна сподіватися, що рано чи пізно з’явиться берег або бодай інший корабель, і тоді ти не будеш плисти на самоті невідомо куди.