Я працювала у хорошій, перспективній компанії. У нашому колективі було сімдесят працівників, тож кожен знав один одного. Якось наш керівник Віталій Олександрович вирішив організувати вечірку на честь свого шістдесятиріччя. Того вечора ми гарно посиділи, а потім він встав та сказав, що після стількох років на роботі планує іти на заслужений відпочинок. На його місце іде єдиний син нашого начальника – Андрій Віталійович.
Новий начальник був молодим та строгим. У його планах було вивести нашу компанію на новий рівень розвитку, а це потребувало чималих зусиль та змін. Ми не мали ні хвилини на відпочинок, вся наша робота перевірялась ним особисто. За помилки керівник карав. Бувало й таке, що через штрафи нас позбавляли премії. Але була й премія за кращого працівника місяця. Хоч і були високі вимоги та покарання, але ніхто не поспішав іти з роботи.
Цього місяця найбільше зауважень отримала Валентина. Вона була сама не своя, жінка не могла зосередитися на роботі. Ходила якась розсіяна та неуважна. Здавалося, що вона думками десь далеко. Андрій Віталійович так часто робив їй зауваження, що ми були певні – співробітниці недовго залишилося з нами працювати. Мабуть, її звільнять.
Валентина була хорошим працівником, вона завжди старанно ставилася до роботи, але останнім часом її ніби підмінили. А все через те, що в житті жінки були великі проблеми: її маленький син серйозно захворів. Потрібно було робити операцію. Чоловік не витримав та покинув дружину. Тож вона ходила засмучена, адже залишилася наодинці зі своїм горем.
Недавно Андрій Віталійович викликав Валентину до себе в кабінет. Ми були переконані, що нічого доброго з цього не вийде. Начальник може викликати до себе тільки у двох випадках: перший – ти став кращим працівником місяця, другий – звільнення.
Валентини не було пів години. А потім вона вибігла з кабінету Андрія Віталійовича зі сльозами на очах. “Звільнив. От нахаба” – подумали ми та одразу підійшли до колеги поцікавитися, що трапилося.
Начальник запитав, що у Валентини трапилося. Співробітниця розповіла всю правду та вже чекала на звільнення. Але він, замість звільнити її, вручив співробітниці конверт з необхідною на операцію сумою. Тому наша Валентина і розплакалася.
Ми були дуже здивовані вчинком нашого керівника. Не очікували, що він виявиться настільки хорошою людиною. Не вистачає навіть слів, щоб висловити свою повагу до такої людини, як він.