Ганна вже одинадцять років живе у квартирі без чоловіка, який після p0злyчeння не вимагав поділу житла. Найбільше її турбувала доля доньки, яку жінка ростила сама. Адже дівчинці не вистачало батькової турботи та доброго слова. Але коли донька привела в дім свого нареченого, всі переживання Ганни розвіялися.
Спочатку Ганна дуже раділа. Василь виявився добрим та ввічливим хлопцем. А потім він почав показувати своє істинне обличчя. Це хіба перший місяць він був таким добрим, пізніше, схоже, втомився показувати із себе не того.
Пізніше мама Ганни захворіла. Перший час жінка їздила та доглядала за нею, а згодом вирішила, що кращим рішенням буде забрати матір до себе. Зять не очікував цього. Ганна не могла зрозуміти, чим молодим заважає старенька матір, вона ж навпаки допомагала їм. І їсти зготує, одяг попрасує, ні з ким не свариться.
Але зять все одно був чимось не задоволений. Згодом Ганна помітила, що діти не хочуть їсти за одним столом з її мамою. Хоч досі вони їли всі разом. Це була їхня сімейна традиція – снідати та вечеряти разом. Тепер вони брали свої тарілки та йшли їсти у свою кімнату. Тоді Ганна вирішила поцікавитися, що ж трапилося. Дочка відповіла, ніби все гаразд, вони молоді й хочуть їсти окремо.
Ганна з розумінням поставилася до того, що її донька та зять не готові до дітей. Але вона не розуміє, чому ж Василь весь час незадоволений. Він нічого не виконує по дому. Та навіть полагодити кран чи пральну машину кличуть майстра. Нічого не робить, і все йому недобре.
Куди ж подівся той ввічливий, хороший парубок, яким Василь показав себе на початку їх знайомства. Невже за такий короткий час він наскільки змінився? Та найдивніше було те, коли на Новий рік дочка із зятем навіть не вийшли з кімнати, щоб привітати всіх зі святом.
Наступного ранку зять мовив: “Вам потрібно продати будинок своєї матері, а натомість купити нам з вашою дочкою квартиру”. У Ганни мало мову не відняло. Це яким нахабою треба бути! Нічого по дому не роблять, продукти не купляють, комунальні не платять, живуть на її шиї, і ще й сміють зазіхати на чуже житло.
Ганна одразу відмовила.
На що діти відповіли:
– Значить можете забути в майбутньому про онуків.
Через два дні вони зібрали свої речі та поїхали жити до батьків Василя. Ганні важко відпускати дочку, але це її вибір. Нічого не вдієш. Вона не маленька, і має право сама приймати рішення.