«Відпустіть мене! Я нікуди не піду з вами!» – почув я дитячий крик, повертаючись з роботи додому. Я був у своїх думках, щоб нічого не почути, але цей крик повернув мене до реальності й ноги самі понесли мене до звуків. Річ у тім, що я сам батько, маю двох доньок, от і на дитячий крик реагую швидко й безповоротно. Не встиг схаменутися, як уже стояв поруч з маленьким дівчам, яке кричало та плакало.
Через мить я вже відривав руку дорослого тридцятирічного чоловіка від маленької дівчинки, на вигляд років 6. Я навіть не думав ні про що, окрім жахливих картин та новин, які я читав та бачив раніше.
– Чому ви до неї лізете? Або ви забираєтесь геть, або я викликаю поліцію! – прокричав я до незнайомця, ховаючи за спиною дівчинку.
– Це ви що творите? Я її батько і викличу поліцію на вас! – крикнув він у відповідь.
Тоді я повернувся до дівчинки, присів і запитав, чи дійсно це її тато.
– Ні, я не знаю його! Він хотів мене вкрасти! – викрикнула дівчинка зі сльозами на очах і у мене не виникло жодного сумніву, що це правда.
У той момент всі уроки по боксу пригадалися і вже за мить, я поклав чоловіка на землю головою вниз, а його руки заломив за спиною. У цю мить я помітив, що погляд дівчинки змінився. Вона перестала плакати, а почала спостерігати з цікавістю.
– Та припинити це! Я зараз все поясню! – почав гукати чоловік до мене, але я нічого навіть чути не хотів.
– Нащо мені твої пояснення? Зараз поліція приїде і їм будеш свої казки розповідати! – промовив я, а тоді повернувся до дівчинки й почав заспокоювати їй, мов вона скоро повернеться до мами й та її захистить, а сам паралельно шукав телефон.
Чоловік зрозумів, що зі мною сенсу говорити не має, тому знову звернувся до дівчинки: «Олю, татові вже боляче. Попроси у дядечка, щоб він відпустив свої руки!”
Тоді дівчинка повернулась до мене й неголосно промовила: «Злізьте з мого тата Вадима, він каже, що йому боляче!».
– Тато Вадим? – промовив я, не змігши приховати подиву, а тоді піднявся й допоміг піднятися цьому Вадиму.
Тоді Вадим почав мені пояснювати, що два роки тому одружився з її мамою і став вітчимом. Стосунки у них непогані, але Оля дуже вередлива. А сьогодні він поспішав на важливу зустріч в офісі, а вона капризувати почала. Він мав її на танці завезти перед зустріччю, от і довелось її тягнути до машини, а вона кричати почала і тут я – герой…
Оля лише ще раз сказала, що на танці не поїде, а вітчим взявся за голову й скрутно подивився на годинник. З одного боку мені відразу стало соромно перед чоловіком за лицарський бій, який я влаштував, проте впевнений, що і він би на моєму місці зробив би так само, адже побачене не було прикладом “хорошої сімейної розмови”не найкращою.
Звісно, ви також можете написати, що потрібно було не лізти у чужі «сімейні справи», але ж наступного разу це може стати жахливою новиною по телебаченню. Тому я краще зайвий раз осоромлюсь, ніж пройду повз.
На мою думку, кожен з нас повинен бути небайдужим і бігти стрімголов на чужий крик і лише тоді виясняти, чи була дійсно потрібна комусь допомога!