Після того, як її мами не стало, чого ніхто й не чекав, донька вирішила, що тепер батьківська квартира належить лише їй, тому тата віддала до будинку для літніх людей. Спочатку вона навідувалась до нього на свята, а потім і зовсім приїздити перестала, мов забула про його існування.
Нагадав її про батька дзвінок лікарки з будинку для літніх людей. Вона повідомила дівчині, що батько у важкому фізичному стані, не зрозуміло, чи впорається він з ним, тому, можливо, її варто навідатися, аби попрощатися. Дівчина не могла повірити у слова лікарки, адже тато ще був активним, коли вона його востаннє бачила, тому покинула всі свої справи та помчалась до нього.
Зайшовши до нього у кімнату, поцілувала його у щічку, а тоді запитала: «Привіт, татку, чула, що зі здоров’ям у тебе щось не так. Як почуваєшся?»
– Ну прихворів, але нічого, живий – відповів батько тихо.
– Можливо, тобі щось принести потрібно чи купити? Ти скажи – я все зроблю! – говорила донька з трепетом у голосі.
– Багато мені треба, доцю. От, наприклад, нам не можна після 8 виходити, холодильника у кімнаті не має й виходить так, що голодним зовсім лягаю спати. А ще вечорами дуже нудно тут, от би якесь кіно чи матч футбольний подивитися!
– Тату, у тебе дуже дивні прохання. Прогнози дуже погані щодо твого здоров’я, а ти мені говориш, що тобі потрібен телевізор? Чому ж ти раніше його у мене не попросив?
– Та чому ж не просив? А хіба мав? Я і в гірших ситуаціях бував, чого тільки не пережив за своє коротке життя, але й подумати не міг, що наприкінці власна донька вижене мене до будинку літніх людей і п0миратиму я тут на самоті. Надіюсь, тобі ніколи не доведеться пізнати той біль і тяжкість на серці, яку пізнав я, коли я вперше тут опинився, доню.