– Відстань від мене! – крикнула Юля на Марію, яка заливалася слізьми. – Він тебе розлюбив. Влаштовуй своє життя без нього!
– Але ж Микола мій чоловік. Ми виховуємо доньку. На чужому нещасті своє не побудуєш.
– Не починай тут! Це не нормально жити без почуттів. Микола йде не від дитини, а від тебе. Проти його зустрічей з донькою я нічого не маю проти.
Юлія обернулася та пішла. Того ж вечора Микола вирішив зі всім покінчити. Він зібрав речі та пішов від Марії. Жінка благала його не робити дурниць. Вона вирішила дізнатися, чим суперниця краща за неї.
“Я не можу більше з тобою жити. Ти мені нецікава. А з Юлею не так. Я з нею жити почав”.
Минуло кілька місяців. Перший час Марія не могла прийти до себе. Та згодом жінка зрозуміла, що потрібно жити далі, як би важко не було. У неї підростає донька. За освітою Марія економіст.
Жінка вирішила спробувати влаштуватися на роботу бухгалтером. Ще на співбесіді директор фірми почав проявляти до неї симпатію. Йому імпонували її відповідальність та бажання вдосконалювати професійні навички. На щастя, мама Марії погодилася сидіти з онукою, поки жінка працювала.
Вона була націлена на розвиток кар’єри та вирішила поставити хрест на особистому житті. Через декілька років сумлінної праці Марія показала себе з кращої сторони, згодом вона стала заступником директора.
Єдиним чоловіком, з яким Марія багато спілкувалась, був її начальник, Борис Дмитрович. Він був надзвичайно чуйним та ввічливим. Марія теж виявляла до нього симпатію. На той час він мав дружину та дітей, тому Марія й думати не хотіла, що між ними щось може бути.
Чого не можна було сказати про Бориса. Якось він прямо сказав Марії, що готовий покинути дружину та вже давно кохає Марію. Від забезпечення дитини він не відмовляється.
Попередній досвід стосунків надовго залишив слід у житті Марії. Тож вона не знала, як їй бути.
Жінка чудово пригадує слова, які колись говорила коханці свого чоловіка: “На чужому горі свого щастя не побудуєш”.
Та Борис Дмитрович не здавався. Так з часом їх стосунки з робочих переросли в щось більше. Борис повторював Марії одне і те ж – він вже давно не кохає свою дружину. Їхнє весілля була помилкою. Своєю байдужістю він мучить як себе, так і жінку. Марія все одно стояла на своєму. Вона чула розмову Бориса з дружиною та добре знала, що зараз відчуває та жінка. Марія не могла наважитися відібрати чоловіка із сім’ї. Вона знала, що зустріч із дружиною Бориса неминуча, та боялася її. І справді, якось вийшовши з роботи, Марія помітила жінку, яка направлялася до неї. Вона одразу зрозуміла, хто це.
Підійшовши близько, та жінка остовпіла. На ній не було лиця.
– Ти? – сказала вона.
– Я, – ледь чутно відповіла Марія. Перед нею стояла Юля.
Вона стала переконувати Марію, що та сотні разів мала рацію. На чужому нещасті свого не побудуєш.
– Згадай, що ти мені говорила кілька років тому! – холодно мовила Марія.
– Так, я не мала рації. Не мала права відбирати твого чоловіка. Все рано чи пізно повертається бумерангом. Але прошу тебе, не забирай його. Я ще так нікого не любила, як Бориса. Через нього я пішла від твого колишнього чоловіка. Я не можу без нього. Ти ж сама колись була на моєму місці, і знаєш, як це боляче. Ти повинна мене зрозуміти. До того ж життя – бумеранг. У тебе ж дитина є.
– Замовкни, – крикнула Марія.
Марія не горіла бажанням помститися колишній суперниці, навіть якщо це і Юля. Але Борису таки вдалося переконати її в тому, що вона має право на щастя.
– Маріє, якщо я залишуся з нею, нещасливі будуть троє: я, ти, Юля. Від цього нічого не зміниться. Я не люблю її, та й по правді не любив ніколи. Мене підкупила її наполегливість. Я так чи інакше піду від Юлі.
Марія подумала та вирішила, що Борису справді буде погано разом з Юлею. І кому від цього стане краще? А якщо він і залишиться з дружиною, буде погано Марії. Так вона дала шанс своєму щастю.