Після школи син пішов в армію, вирішив відразу відслужити, а тоді уже вступив до університету у столиці й влаштувався там на роботу. Життя там так його закрутило, що він дуже рідко приїздив додому і з кожним роком все рідше. Звісно, ми його розуміли. У таке маленьке місто не дуже хочеться повертатися молодим людям, адже тут жодного розвитку не має, перспектив та і розваг теж. Десять років тому життя змусило мене пізнати самотність. Дружини не стало після інсульту і я залишився жити сам у двокімнатній квартирі. Не судилось її почути сміх онуків.
Шість років тому син одружився, адже його дівчина завагітніла. Весілля не влаштовували, скромний розпис й потім посиділи у кафе з найближчими людьми. Після того як невістка народила мені зразу двох онучок, я приїхав до них на хрестини, а потім через рік вони приїздили до мене погостювати на кілька днів. На довго затримуватися не могли, адже мали багато роботи у великому місті. Після того вони не приїздили, я ще інколи у них гостював, але в основному спілкуємось ми з ними через телефон.
Останній раз я у них гостював два роки назад, тому вирішив, що не має чого більше відтягувати й потрібно їхати на синове день народження. Відкладати гроші я почав за кілька місяців наперед. До міста я добирався зі знайомим, який їхав провідати свою доньку студентку. Як вийшов з поїзда, то не міг повірити власним очам, що місто знову так сильно розбудувалось за рік. З кожним разом воно все сильніше вражало мене своїми масштабами та постійним поспіхом людей.
На пероні мене вже чекав син, з ним домовилися, що він мене зустріне. Він взяв мої сумки й ми відправилися до його квартири.
Син з невісткою мешкали у красивому районі, мабуть, дорогому, адже там навіть потрібні були спеціальні перепустки для входу. Сама квартира теж була красивою, проте пустою. Невістка була на роботі, а онучки у дитячому садку. Син же пояснив мені, де що знаходиться, як розігріти обід, побіг на роботу, адже вичерпав час обіду. Я поїв приготовлене для мене, увімкнув телевізор і закімарив. Прокинувся вже від дитячих голосів. У кімнату почали заходити онуки й невістка, вони скромно зі мною привіталися. Невістка сказала дітям обійняти мене, робили вони це невпевнено і без бажання, але хіба можна їх у цьому звинувачувати? Вони ж рідко мене бачать, от і дивляться, як на чужого. Проте після подарунків їх погляд став трохи теплішим.
Потім подарував невістці різні закрутки, які робив сам, а синові вручив домашнього вина приготовленого мною ж. От лише вони не так зраділи моїм подарункам, як діти. На вечерю вони дали мені з’їсти два шматки піци й чаю. Кожен займався своїми справами й розмовляти зі мною не хотів, навіть син… А через годину вони розійшлися по спальнях і я відчув себе покинутим цуценям. Наступний день минув так само, змінилась лише страва, яку вони приготували на вечерю. Знову ж розмовляти зі мною ніхто не захотів і це довело мене до точки кипіння.
Зранку я пішов на вокзал й відправився додому. Тоді мого зникнення ніхто не помітив, син зателефонував лише ввечері, щоб запитати, чому не попередив, що їду додому. Я відповів правдиво, що відчував себе чужим у їхньому домі. У рідному місті сусіди розпитували, як пройшло гостювання і чому швидко повернувся, тому довелось вигадувати історії про теплі посиденьки та те, як я скучив за рідним ліжечком і видом з вікна…