Сьогодні мої друзі та рідні зібралися, щоб провести мене в армію. Мама з татом влаштували в честь мого відходу свято, але мені було не до цього. Я чекав, поки прийде Віта. Моя кохана дівчина, любов всього мого життя. Ми залишили гостей та пішли з нею до ріки.
Саме там колись ми вперше поцілувалися та відтоді стали зустрічатися. Ми сіли поблизу річки, обійнялися та замріяно дивилися на зоряне небо. Мені було добре з Вітою, але я чудово розумів, що нам недоля бути удвох. Ми з різних світів: бідняк та багачка. Для чого їй такий, як я, здався?
Віта з багатої сім’ї. У неї було все, що вона бажала. Її батько вже давно домовився про місце в найпрестижнішому університеті столиці. Гадаю, там вона і залишиться. А в мене ж ні копійки за спиною. Я звик сам себе забезпечувати. Важко працюю ще з одинадцяти років, але все одно нічого не маю. Що їй зможу дати я? Мабуть, нічого. Віта варта кращої долі. Через це я таки відпустив її.
– Віто, нам потрібно поговорити, – мені важко далися ті слова. Це ж потрібно було перебороти власні почуття, щоб не видати справжніх емоцій, – не хочу, щоб ти чекала на мене. Між нами навряд чи щось вийде. Зрозумій мене правильно.
Віта вдарила мене по щоці та втекла. Мені також було нелегко. Я ледь витримав, щоб не побігти вслід за нею. Так я став служити. Товариші розповіли мені, що після мого від’їзду Віта покинула село. Дехто говорив, ніби вона когось зустріла.
Я повернувся додому. Рідні та друзі радісно зустрічали мене. Ввечері я пішов до місця, де ми з Вітою колись ходили. Сів на березі, а в моїй голові пробігали наші щасливі моменти. Раптом позаду я відчув чиєсь дихання. Обернувся – і побачив перед собою Віту. Ми одразу стали обійматися. Вона ж увесь цей час чекала на мене. Ми кохали одне одного. Я більше не боюся за наше спільне майбутнє. Тож тепер я зроблю все, щоб моя кохана була щасливою.