Інколи одне слово може перевернути наше життя. Схоже сталось і зі мною. Одна розмова змусила мене все усвідомити, зібрати речі та піти з донькою від чоловіка, а після написати заяву про розлучення.
Мій колишній Павло був єдиною дитиною у сім’ї, тобто дуже пещеною та егоїстичною. Коли ми почали зустрічатися, то він все ще жив з мамою, лише після нашого одруження вона «дозволила йому» покинути рідне гніздо. Зараз я навіть дивуюсь тому, що вона дозволила йому таку розкіш.
Попри те, що жити ми почали окремо від свекрухи вона навідувала нас мало не щодня. Спочатку це були звичайні дружні візити, щоб нас провідати, вона пила чай, розмовляла з нами і йшла додому. Перший час ми були з нею подругами, доки вона не вирішила, що має право командувати та «помикати мною», намагаючись навчати, як мені потрібно жити. Звісно, як будь-яку дорослу людину, мене це дратувало.
От наведу вам звичайний приклад з нашого життя. Ми з чоловіком не могли визначитися, яким кольором буде плитка у ванній і замість того, щоб знайти компроміс зі мною, він подзвонив своїй мамі та почав скаржитися на мене. А через годину вона вже була у нас вдома і вчила того, що я завжди повинна слухати чоловіка, адже він головний. Плитка у нас була така, яку обрав чоловік.
Після того, як я народила доньку, свекрухи лише стало більше у моєму житті. Щодня вона приходила повчала мене і висувала сотні претензії. І от одного разу настав вечір, який перевернув мою свідомість.
Почалось все з того, що чоловік повернувся з роботи, він лише взуття встиг зняти, як на порозі вже стояла свекруха.
– Господи, ти куди дивишся – горланила вона до мене – Ти глянь, яке у твого чоловіка брудне взуття! І це ти господиня така?! – я наскільки була ошелешена таким різким нападом у мій бік, що лише через хвилину до мене почало доходити те, як чоловік «заступився за мене».
– Матусю, дай її більше часу. Вона ще молода, але ми з тобою навчимо її, як правильно потрібно за чоловіком доглядати! На жаль, не всі такі добрі матері та дружини, як ти!
Це наскільки мене обурило, що я не мала слів, просто відправилась у спальню, аби зібрати свої та доньчині речі. Через 10 хвилин таксист допомагав мені винести речі, адже чоловік та свекруха були занадто зайняті криками про те, що я сама нічого не варта, вони залишать мене без батьківських прав і я не знайду собі чоловіка. Нічого з їхніх слів не могло мене зупинити. Я твердо розуміла, що не можу залишатися поруч з ними, а тим паче ростити у такому «суспільстві» свою доньку. Краще я сама її виховуватиму, ніж вона братиме з колишнього такий приклад чоловіка, чи з нас приклад самі.
А що ви про це думаєте? Чи варто було нашій читачці так різко кидати чоловіка й залишати дитину без батька?