Так склалось, що я не пам’ятаю свого батька. Тільки з розповідей мами знаю, нібито до появи мене все було нормально. Тато підтримував матір, допомагав їй. Але він прожив з сім’єю менше, аніж рік. Як тільки мама народила мене, батько зник. На той час не було мобільних телефонів, тож мама не знала, де шукати тата. На роботі й самі не знали, де він подівся. Мамі було дуже важко на той час.
Вона влаштувалася на роботу. Оскільки мене їй було ні з ким залишити, мама усюди брала мене з собою. Я добре пам’ятаю, як холодно було в приміщенні, де працювала матір. Через це я часто хворіла. Згодом я стала відвідувати садок, а мама тим часом влаштувалася на ще одну роботу – прибиральницею.
Нам не вистачало грошей, але я бачила, як старається матір. Вона все робила заради мене. Після вчинку батька вона вирішила жити для мене. Я закінчила школу, університет. Знайшла роботу, і тепер допомагаю мамі. Роблю все, щоб вона менше нервувала. Про батька всі ці роки не було чути нічого. Він жодного разу не поцікавився моїм життям.
Та одного разу ми почули стукіт у двері. Мама пішла відчиняти, і я почула чоловічий голос. Я вийшла та побачила старого чоловіка з тростинкою. Мама обернулася до мене та сказала, що це мій тато.
Він плакав, просив вибачення. Сказав, що був молодий та дурний. Просто налякався відповідальності. Увесь цей час батько жив у місті, в нього там інша сім’я та донька, трохи молодша за мене. Але пізніше тато став випивати, й друга жінка прогнала його. Зараз на старість він нікому не потрібний. Дочка не впустила його назад. Остання надія на мене з мамою. А я й не знаю, як вчинити.
З одного боку це мій тато, я стільки часу на нього чекала. А з іншого – він нас покинув та з’явився тільки, коли самому знадобилася допомога. Найбільше мені шкода мами, не хочу, щоб вона переймалася. Матір вклала стільки сил та здоров’я, щоб навчитися жити самій, а тут з’явився він. Я сказала, що мені потрібен час подумати. А мама мовчить, сказала лишень, що це має бути моє рішення.