Вже закінчилася моя перерва на обід, я саме повертався на роботу. Ішов швидко, щоб не запізнитися. Мені не хотілося отримати догану від начальника. Я не одразу помітив жінку, яка мене наздоганяла.
– Ти що тікаєш від мене? Я ледь за тобою встигаю! Зачекай. А я думаю, ти чи ні…, – сказала жінка, яка ішла слідом за мною.
Я зупинився, щоб розгледіти її.
– Вибач, не одразу тебе помітив. Поспішаю, бо не хочу запізнитися на роботу, – сказав я, – та й взагалі, я часто нікого не помічаю. Не ти перша мені про це говориш.
– По-моєму, нам з тобою по дорозі, – продовжила Оксана, моя колишня однокласниця, з якою ми не бачилися вже більше, ніж сім років, – як поживаєш?
– Нормально, живу у власному будинку, працюю на роботі. У дітей своє життя, вони виросли та пороз’їжджалися хто куди. От і все, – продовжив я.
– А дружина?
– Все нормально. Дружина як дружина. Нічого нового. Ти краще розкажи, як ти?
– Я от на розлучення наважилася. Вже й заяву написала. Важко мені це далося.
– Як так? А діти? Що трапилося? – поцікавився я.
– Ох вже п’ять років я намагаюся зберегти свою сім’ю. Та все марно. Люди не міняються.
Очі Оксани враз налилися слізьми. Вона опустила голову, а потім продовжила.
– Чоловік не визнав нашого першого сина. Сказав, що він не його. А сам тим часом зраджував мені з іншою жінкою. Я знала про його коханку від початку, але мовчала. Не хотілося влаштовувати скандали. Я дуже його кохала. Хоча спочатку в нас все було чудово. Пізніше він вже нічого не соромився. Возив її по місту, пізно повертався додому, або взагалі не приходив ночувати. А я ж усі свої сили витрачала на створення затишку вдома. Випрати, прибрати, попрасувати, приготувати їсти. Всю свою турботу я віддавала дітям. Вони завжди були доглянуті та ситі. А Богдан, бувало, прийде додому п’яний, так ще й спить увесь день. Ми змушені були ходити по хаті тихіше води, щоб його не збудити. Чоловік насміхався з мене та обзивав. Я після появи другої дитини дуже схудла. Синці під очима видавали мою втому.
– І ти це все терпіла? – запитав я.
– Терпіла…, – відповіла Оксана та важко видихнула.
– Я от прочитала в одній газеті, що коли жінка терпить вибрики чоловіка, він починає цим користуватися та робить з неї жертву. Чоловік змушує її принижуватися, іти на поступки, терпіти. Жінці дуже важко поставити цьому крапку, і вона терпить. Вирватись можливо лише тоді, якщо жінка сильна. Я не вірила в це, доки сама не потрапила в таку ситуацію. Я зрозуміла це тільки тепер, а довгий час терпіла, думала, все ще можна врятувати. Цим самим я робила крок йому на зустріч, а він ще більше віддалявся. Чого я тільки не пробувала: благала, плакала, принижувалася, шукала всіх його жінок. Одній таки розповіла, що Богдан має дружину та дітей, але вона тільки посміялась з мене.
Оксана ще трохи помовчала, а потім продовжила:
– Вже місяць, як він пішов. Поїхав жити до своїх батьків. Діти щодня питають, де тато, а я не знаю, що їм на це відповісти. Хіба вони таке заслужили? Два дні тому ми зустріли його в місті. Діти почали бігти до батька, а той став тікати. Оце так тато, який тікає від своїх дітей.
– Заспокойся. Здався він тобі. Воно того не варте. Все мине. Потрібен лише час. Його більше немає у вашому житті, а значить є місце для чогось кращого. Та й зрештою, у тебе двоє прекрасних дітей. У вас все буде добре, от побачиш, – поспішив я заспокоїти Оксану, – і твоє справжнє щастя ще попереду.
– Ех… Я вже звикла так жити. Буває, щось стукне у квартирі, а я вже думаю, що це він повернувся. Я все ще надіюся, що він таки зрозуміє свої помилки.
– А вона й досі ще не вийшла із ролі жертви, – подумав я та глянув на змарнілу жінку, яка, не поспішаючи, віддалялась від мене.