На жаль, я пам’ятаю своїх батьків. Чому на жаль? Тому що життя змусило мене до них ставитися, як до чужих. Мої батьки любили пригубити, а після цього починали мене ображати, виганяти з дому, чи морити г0лодом. Коли бабуся намагалась мене захистити від себе, то її також починали ображати.
Я не знала, як це можна виправити й боялась йти з дому, адже б тоді я залишила бабусю на самоті з цим. У 16 років єдиної людини, яка мене по-справжньому любила – не стало, тому я зібрала свої речі, через яких були бабусині прикраси, які вона мені подарувала, й пішла геть з дому. Я не знала, як буду жити й що робити, проте була переконана, що залишатися у тому домі більше не можна.
Лише згодом від знайомого сусіда я дізналась, що батьки помітили моє зникнення лише через півтора тижня й написали заяву до поліції.
Бабусині прикраси я мусила продати. За них я купила квиток до села тітки. Я не знала, що на мене там чекає, адже з тіткою я не мала можливості поговорити навіть телефоном. У мене його не було. Все, що я заробляла я витрачала на їжу нам з бабусею.
Коли я приїхала у село, то виявилось, що тітка продала будинок й більше там не живе. Я не знала, куди піти, тому попростувала до магазину, аби чимось перекусити. Там і помітила старенького дідуся, який ледь волік великі пакети додому. Я вирішила йому допомогти, адже все одно не знала, як бути. Доки ми йшли, то розговорилися. Коли він почув мою історію, то запропонував залишитися у нього на якийсь час.
Наступні 2 роки я жила з Олександром Матвійовичем, допомагала йому по господарству, самостійно навчалась й інколи їздила у місто допомогти йому на базарі. Батьки не переймалися моїм пошуком, що було мені на руку. Завдяки цьому у 18 років я змогла спокійно поїхати за кордон, щоб заробити грошей. Частину заробленого я надсилала дідусеві, аби він підремонтував дім, бо і дах протікав і стіни відсиріли.
Через рік я повернулась до Олександра Миколайовича, але до нашого дому прийшло горе. У дідуся трапився мікроінсульт, на щастя, все обійшлося добре. А цей виклик допоміг змінити моє життя. Я познайомилась з лікарем Петром, моїм майбутнім чоловіком.
Олександра Матвійовича не стало рік тому. Я болісно це переживала, адже він був для мене, як рідний. Зараз я живу у його будинку, який він мені заповів, зі своїм чоловіком і чекаю на дитинку. Шкода, що мій дідусь та бабуся так і не дочекалися на правнука.
Недавно я наважилась вперше за довгий час поїхати до батьків. Їх становище було жалюгідним, тому два рази на місяць я привозила їм харчі й допомагала, чим могла. Звісно, мені боляче пригадувати минуле, але вони все ще мої батьки…
