Ми прожили разом більше, ніж двадцять років. Але я прийняла рішення розірвати наш шлюб. Моє рішення зрозуміють лише ті, хто довго намагається зберегти сім’ю після зради чоловіка. Діти, батьки, думка сторонніх – є чимало причин. Однак будь-якому терпінню колись настає кінець. Я теж терпіла, чекала, поки виростуть діти, не хотілося позбавляти їх батьківського піклування.
Спочатку в нас все було чудово. Ми одружилися, ще бувши студентами. Ростислав виявився турботливим та добрим чоловіком. Ми часто провідували наших батьків. Мої мама з татом любили його як рідного.
Я мріяла про момент, як народжу йому дітей. Але потім все змінилося. Останній час Ростислав зовсім перестав турбуватися про сім’ю, він думав тільки про себе. Заводив жінок на стороні, пізно повертався додому, обманював. Коли сину з дочкою виповнилося вісімнадцять років, я зрозуміла, що тепер мене нічого не тримає. Тому в один момент вирішила поставити цьому край.
Я прийняла рішення розлучитися, мій чоловік не дуже то й пручався. Він одразу зібрав свої речі та пішов до коханки. Я отримала омріяний спокій, коли в моїх руках опинилися документи на розлучення. Минуло два роки, чоловік нагадав про себе. Він захворів, тож більше не міг повноцінно працювати та потребував постійного догляду. Схоже, його коханка на це зовсім не розраховувала, тому відправила його назад.
Я не могла йому відмовити. Адже крім мене в нього нікого більше не залишилося. І я допомогла йому, можна сказати виходила. Однак пробачити не змогла. Зрада – це найгірше, що може трапитися в сім’ї. Для мене завжди було загадкою, чому ж люди зраджують. Що спонукає чоловіків знаходити коханок. Дітям шкода батька. Вони хочуть, щоб ми були разом. Але син з дочкою не думають про те, що ще трохи й вони підуть вчитися, а мені прийдеться жити з людиною, котра мені зраджує. Я так довго чекала цього моменту. А тепер? Навіть якщо чоловік зміниться, я не хочу більше з ним бути. Він трохи змінився, добре харчується, живе в сім’ї. Діти люблять тата, а що ж я? Ще недавно я вирішила викреслити його зі свого життя, то чому тепер повинна його терпіти?
Чомусь мені згадалося наше знайомство, перші роки спільного сімейного життя. Гадаю, в нього вже тоді були жінки на стороні. Спочатку я надто сильно любила свого чоловіка і не помічала цього. Його, мабуть, неможливо змінити. Але що зробити із докорами сумління, які не дають мені спокійно покинути його зараз?