– Мій Петро вже і візок купив, і пеленальний столик. Ми до народження дитини нічого не купляли, – кажуть, не можна, – молода породілля Леся сиділа на ліжку та безупинно теревенила.
Її через день вже мали виписати з новонародженим сином.
– Петро сказав – добре, що хлопець. Буде йому поміч. Ми ще дівчину хочемо. А ви все придбали?
– У мене мама все купляла, – тихо сказала інша породілля та показала рукою на жінку, котра спала, – тихіше, дівчата, її ввечері лише сюди перевели. Нехай відпочине, а то нам зараз малюків принесуть годувати.
– А що в неї трапилося? – поцікавилась Леся.
– Та наче все добре, – відповіла Ірина.
Жінка, котра спала, повільно обернулася у сторону сусідок. Вона виглядала явно старшою за інших жінок у палаті.
– Не перешіптуйтесь ви. Чую я все. З моєю дитиною все нормально.
– Пробачте, – Лесі стало незручно, що та жінка все чула.
– Іро, готуйся, дітей наших везуть, – Леся лягла зручніше, щоб погодувати немовля.
Завезли. У прозорих ліжечках лежали малюки та кричали. Вони хотіли їсти.
– Матусі, ану беріть своїх діток! – сказати медсестра. – А тобі люба, сказали, не швидше, як завтра.
– Знаю, – зі щасливою усмішкою відповіла Катя.
Невдовзі малюків забрали, а Катя підвелася та підійшла до вікна.
– Літо, тепло, листя зелене. Краса! Блакитні хмари… я це все бачу. Я живу! – радісно вигукнула Катя.
Жінки якось здивовано глянули в її сторону. А потім вона продовжила:
– У нас син був. Дев’ятий клас закінчив. Поїхав з компанією на озеро. Плавати не вмів…І сталося найгірше. Думала, не переживу цього…
Але треба було якось жити далі.
Аж раптом вагітність. Мені вже майже сорок шість. Передчасні пологи. Катерина мене звати.
Я в палаті вже сказала – якщо постане вибір рятувати моє життя чи дитини, то в першу чергу хай рятують дитину. Це не життя, без дітей. Другої втрати я просто не переживу.
Катя глянула на Лесю та Іру.
– Пологи почалися дуже неочікувано. Я почула голос сина. А далі нічого не пам’ятаю… Може ви подумаєте, що я якась дивна. Мені просто треба, щоб хтось мене вислухав. Не думала, що зі мною щось подібне трапиться. Я відчула, як до мене наближається щось хороше. Навіть не розумію. Воно спілкувалося зі мною. І мені стало ясно. Я не хочу покидати цей світ. Я почула дитячий голос. Мені наказали повернутися. Жити. Ще не час іти. Колись ми усі там будемо. Але не зараз. Повертали мене важко…
Леся та Іра мовчали, уважно слухаючи Катю.
– І я почула голоси, побачила світло та лікарів навколо. От тоді я і зрозуміла цінність життя. Треба насолоджуватися кожною миттю. Життя ніколи не закінчується. Дівчата, живіть. Бережіть рідних. У нас тепер синочок є, – і Катя гірко заплакала.
Дівчата довго її заспокоювали. Лесю та Іру виписали швидше. Наступного дня виписали Катю.
– Ти якось навіть змінилася, – сказав чоловік, зустрівши Катю з сином біля пологового.
– Звісно, я сина народила нашого. Це диво, розумієш, – і Катя обійняла чоловіка.
Вона, як ніколи, відчувала, що нарешті знову почала жити. Нове життя. Прекрасне.
Навколо так чудово співають птахи. Сонце, дує легенький вітерець. Тепер Катя це все бачила.
Хочеться, щоб ця жінка була по-справжньому щасливою. Життя дало їй ще один шанс. Значить вона його заслужила.