Чотири місяці тому я втратила рідну доньку.
Наше село – місце, де проходили активні бойові дії. Ми з донькою жили удвох спокійним, щасливим життям. Допоки в наші двері не постукала біда. Досі пригадую, як тікали хто куди. У селі довго не вщухали звуки обстрілів. Згодом до нас прибули евакуаційні автобуси, які мали везти всіх до Бердянська. Трапилося так що ми з дочкою їхали різними автобусами, і я втратила з нею зв’язок. Моя єдина дочка Марина зникла.
І куди за цей час я тільки не зверталася! Та й навіть в соцмережах писала. Але все було марно. Жодних відомостей. Я щодня молилася, просила Бога змилосердитися наді мною. За цей час я не знаходила собі місця. Здавалось, постаріла на років десять. Думки зсередини просто з’їдали мене.
Я очікувала найгіршого, але сталося диво.
Якось у черзі за гуманітарною допомогою зустріла свою давно знайому. Тут я й розповіла їй про свою втрату.
– Ти зверталася до служб? Можливо, її хтось утримує примусово? Сама розумієш, який час.
Чесно сказати, я про це й подумати не могла. У думках було одне – її вже давно немає.
Але коли у списку примусово вивезених побачила ім’я та прізвище своєї дочки, мої ноги підкосилися. Виявилося, дочку не тільки вивезли примусово, у неї ще й забрали паспорт та мобільний телефон. Я заявила про зникнення Марини в Національне інформаційне бюро, де мені пообіцяли допомогти.
Моїй доньці таки вдалося звідти виїхати. Щоправда, страшно й уявити що вона пережила. Змарніла, втомлена та перелякана. Помітно, що її емоційний стан дуже нестабільний. І я, чесно кажучи, навіть не знаю, як їй тепер допомогти.
Мені пощастило знайти свою дитину, а скільки матерів ще й досі шукають своїх безвісти зниклих дітей, боюсь навіть подумати.
