Останнім часом я став частіше подорожувати і через це постійно переміщаюся то автобусами, то потягами, рідше – літаками. Мені загалом подобається ідея подорожей, навіть не стільки кінцева мета, скільки сам дух поїздки кудись, пейзажі за вікном. Але це часто тягне за собою велику кількість спілкування з різними людьми.
Трапляються як хороші й милі, так і неспокійні. Так я вже не раз потрапляв у купе або ж просто на сусідні місця в поїзді чи в автобусі з реально неспокійними людьми. Одного разу я їхав із дівчиною, яка постійно переверталася і переплітала своє волосся в дорозі. Усі сім годин. Спати поруч було неможливо. А нещодавно пощастило їхати з одним літнім чоловіком, який віз на море свою онуку. По ньому одразу було видно, що він уперше кудись із дитиною сам їде, бо дівчинку мало не на повідку тримав. Він робив своїй онучці зауваження в грубій формі, іноді зриваючись на “закрий рота”, і трохи м’якше просив замовкнути і всіх інших поблизу. Я загалом їхав тихо, але дідусь стукав по моїй верхній полиці щоразу, коли я насмілювався перевернутися на бік або мені приходило сповіщення на телефон.
Під ранок, ближче до часу прибуття, вибухнув скандал на весь вагон – якийсь провідник посмів ненавмисно розбудити онуку, оскільки в тієї ноги стирчали в проході. Дівчинці було років десять, вона почала вередувати, розбудила всіх, зокрема й дідуся, і вже він не залишився осторонь. Вимагав, щоб провідника звільнили, щоб викликали “головного”.
Втихомирити дідуся змогла одна жінка, що теж їхала з дитиною, якій цей старий нарівні зі своєю онукою робив зауваження і говорив замовкнути. Вона вельми грубо попросила його заткнутися, або вийти на найближчій станції і пересісти на приватний поїзд, щоб ніхто не смів йому заважати.
Мабуть, із таким сортом людей так і потрібно боротися – грубістю на грубість. У них зазвичай тоді слів не вистачає і вони, нарешті, замовкають.